Таємничий лицар - Джордж Мартін
Пів-удару серця Дунк боровся зі спокусою. Маючи зброю та коня, він іще залишався таким-сяким лицарем. Без них — ставав жебраком. «Величеньким на зріст, але жебраком.» Проте його лицарія тепер належала панові Утору. Так само, як і Грім. «Краще жити жебраком, аніж злодієм.» Він народився у Блошиному Подолі, бігав там із Тхором, Рафом та Книшем, але старий врятував його з того життя. Він знав, що відповів би пан Арлан з Грошодубу на заохочення Бросквина. Але пан Арлан помер, тому Дунк відповів за нього.
— Навіть заплотний лицар має свою честь.
— Ви радше помрете з честю чи житимете заплямованим? Та ні, відповіді не треба, я сам її знаю. Беріть хлопця і тікайте, лицарю шибениці. Поки ваш герб не став вашою ж долею.
Дунк раптом вибухнув питаннями.
— Звідки вам знати про мою долю? Ви що, теж бачите сни, як Ян Скрипаль? Що ви знаєте про Яйка?
— Я знаю, що яйцям краще самим не лізти на сковорідку, — відповів Бросквин. — У Білостін’ї для хлопчика погане повітря.
— Які ваші власні успіхи на герці, пане? — запитав Дунк.
— О ні, я на поле навіть не потикався — мені-бо випали погані прикмети. Як гадаєте, хто забере собі драконяче яйце?
«Авжеж не я» — подумав Дунк, а вголос мовив:
— То відає Седмиця. А я — ні.
— Спробуйте вгадати, пане. Маєте-бо два ока.
Дунк поміркував хвильку.
— Скрипаль?
— Влучно. Чи не поясните, як дійшли такої думки?
— Та просто… маю передчуття.
— Я теж, — погодився Майнард Бросквин. — Погане передчуття щодо будь-якого чоловіка чи хлопчика, який здуру заступить шлях Скрипалеві.
XII
Яйк вичісував Грома коло їхнього намету, але очі його гуляли деінде. «Тяжко малий переживає мою поразку».
— Годі! — покликав Дунк. — Ще трохи, і Грім стане лисіший за тебе.
— Пане?! — Яйк аж гребінця впустив. — Я знав, пане, що якомусь дурному слимакові не стане сили вас убити!
І охопив лицаря обома руками.
Дунк зісмикнув з хлопцевої голови солом’яного бриля і припасував до своєї.
— Маестер казав: ти втік з моїм обладунком.
Яйк обурено забрав бриля назад.
— Я, пане, вичистив кольчугу, налощив поножі, ринграфа та нагрудника. Але шолом ваш тріснув і пом’явся там, куди його поцілив спис пана Утора. Треба, щоб зброяр його вирівняв.
— Хай пан Утор сам рівняє. Тепер це його клопіт.
«Ані коня, ані меча, ані обладунку. Я мав би попроситися у вертеп до карликів. Сміховинна була б вистава: шестеро карликів лупцюють велетня свинячими міхурами.»
— Грім також переходить до нього. Ходімо. Віддамо йому вигране і побажаємо успіхів у подальших герцях.
— Віддамо? Зараз, пане? Хіба ви не викупите Грома назад?
— За віщо? За грудки землі та овечі бибки?
— Я вже думав, пане. Може б ви взяли у борг?..
Дунк різко перервав його.
— Стільки ніхто не дасть, Яйку. Та й з якого дива? Хто я такий? Здоровенний бовдур, який називав себе лицарем, поки слимак з дрючком трохи не відірвав йому голову?
— Ну, — розсудив Яйк, — ви б могли взяти собі Крапельку, а я — знову сісти на Маестра. Ми б поїхали до Перелітку, і ви вступили б до дружини мого батька. В його стайнях повно коней. Був би вам і бойовий огир, і дорожня кобила.
Яйк зичив йому добра, та Дунк не міг приповзти на колінах назад до Перелітку. Тільки не так: побитим, без шеляга у кишені, шукаючи служби, та не маючи навіть меча при боці.
— Хлопче, — мовив він, — ти до мене ласкавий, але я не хочу крихт зі столу твого ясновельможного батька. І з його стаєнь теж. Може, нам час піти різними дорогами.
Дунк завжди міг найнятися у міську варту до Ланіспорту або Старограду: туди охоче брали високих здорованів. «Я перебуцав своєю макітрою усі одвірки у корчмах від Ланіспорту до Король-Берега. Має ж мій зріст колись та принести якийсь зиск попри ґулі на лобі.»
Але міські стражники не тримали при собі зброєносців.
— Я навчив тебе, чого зміг. Не надто багато, по правді. Ти матимеш більше користі від справжнього майстра-мечника — старого бувалого лицаря, який знає, з котрого кінця брати списа й меча.
— Мені не потрібен майстер-мечник, — відповів Яйк. — Мені потрібні ви. А що як скористатися чо…
— Ні. Навіть не думай. Не хочу й чути. Збери зброю та обладунок. Віддамо їх панові Утору з подякою. Важка справа не полегшає, скільки її не відкладай.
Яйк тупнув ногою з розпачу і похнюпився незгірш його обвислого бриля.
— Так, пане. Як накажете.
XIII
Знадвору шатро пана Утора здавалося дуже простим: великий чотирикутний блідо-рожевий ташний намет, розтягнутий на землі конопляними мотузками. На середній опорі майорів срібний равлик на довгому сірому прапорці — він складав єдину зовнішню прикрасу помешкання лицаря.
— Чекай тут, — наказав Дунк Яйкові. Хлопець тримав повід Грома. Великий брунатний огир ніс на собі усю Дункову зброю та обладунок, навіть нового щита. «Лицар Шибениці. Найкосорукіший з таємничих лицарів.» — Я довго не затримаюся.
Він нахилив голову та зігнувся, аби пролізти до шатра.
Ззовні Дунк аж ніяк би не здогадався, яка розкіш чекає всередині. Земля під ногами була встелена плетеними мирійськими килимами живих яскравих кольорів, різьблений стіл на кобильниці оточували складані стільці, а за постіль правила перина, вкрита м’якими подушками. У чавунній жарівниці диміло щось запашне.
Пан Утор сидів за столом перед купою срібла і золота, з глеком вина при боці, та рахував монети разом зі зброєносцем — вайлуватим простаком десь одного віку з Дунком. Час від часу Слимак кусав чи відкладав якусь із монет.
— Вчиш тебе, Віле, вчиш, і все не до пуття, — почув Дунк. — Оця обрізана, а оця стерта. А це що?
У його пальцях затанцював золотий.
— Спершу дивися, а потім бери. Давай, розповідай, що ти бачиш.
Дракон закрутився у повітрі. Віл спробував зловити монету, але вона відскочила від пальців і впала на землю. Щоб її знайти, Вілові довелося стати на коліна. Хлопець перевернув
