Буря Мечів - Джордж Мартін

— Не мені судити про те, що було на серці у вашого брата, ваша світлосте. Князівна Елія була доброю і душевною пані, тільки дуже слабкого здоров’я.

Дані щільніше загорнулась у лев’ячу шкуру.

— Вісерис якось сказав, що це все моя провина, що я народилася запізно...— (Тоді, вона пригадувала, вона гаряче це заперечувала і навіть бовкнула Вісерису, що це він винен, адже не народився дівчинкою. За таку образу він жорстоко її побив).— Якби я народилася вчасно, казав він, Рейтар одружився б зі мною, а не з Елією, і все вийшло б інакше. Якби Рейтар мав щастя з дружиною, не шукав би його зі Старківною.

— Можливо, ваша світлосте,— Білобородий мить помовчав.— Але, мені здається, щастя було Рейтарові чуже.

— Він з ваших оповідей такий маркітний! — запротестувала Дані.

— Не маркітний, ні, але... була якась меланхолійність у королевичі Рейтарі, якесь відчуття...— знов завагався старий.

— Кажіть,— наполягала Дані.— Відчуття...

— ...приреченості. Він народився в горі, королево, й усі його дні над ним нависала ця тінь.

Про Рейгарове народження Вісерис заговорив тільки одного разу. Мабуть, історія ця надто його засмучувала.

— Його переслідувала тінь Літнього Палацу, так?

— Так. І все одно королевич любив Літній Палац більше за всі інші. Час від часу він туди навідувався — з лірою удвох. Навіть лицарі королівської варти туди його не супроводжували. Він любив спати у зруйнованому палаці, під місяцем і зорями, і щоразу, повертаючись, привозив нову пісню. Слухаючи, як він грає на своїй срібнострунній лірі та співає про сутінки, сльози і смерть королів, неможливо було позбутися відчуття, що співає він про себе і про своїх любих.

— А Узурпатор? Він теж співав сумних пісень?

— Роберт? — хихикнув Аристан.— Роберт любив смішні пісні, сороміцькі — що більше, то краще. Співав він тільки напідпитку, й переважно такі пісеньки як «Діжка елю», або «П’ятдесят чотири бочки», або «Бурмило і дівиця мила». Роберт був...

Як один, дракони підкинули голови й загарчали.

— Коні! — Дані скочила на ноги, вчепившись у лев’ячу шкуру. Надворі щось прогуркотів Дужий Бельвас, почулися інші голоси, тоді тупотіння численних копит.— Іррі, піди поглянь, хто...

Запинало в намет відсунулося, й увійшов сер Джора Мормонт. Він припав порохом, був у плямах крові, та загалом після бою вигляд мав незлий. Опустившись перед Дані на одне коліно, лицар-вигнанець мовив:

— Ваша світлосте, я приніс вам звістку про перемогу. Штормокруки перекинулися на наш бік, раби не встояли, а середні сини, як ви і передбачали, так напилися, що не змогли воювати. Двісті загиблих — переважно юнкайці. Раби їхні покидали списи й повтікали, а перекупні мечі здалися. У нас кілька тисяч полонених.

— Наші втрати?

— Дюжина. Може, й менше.

Тільки тоді вона дозволила собі всміхнутися.

— Підведіться, мій добрий хоробрий ведмедю. Граздана взяли? Або Титанового Байстрюка?

— Граздан пішов у Юнкай переказати ваші умови,— сер Джора зіп’явся на ноги.— Меро втік, зрозумівши, що штормокруки перекинулися на наш бік. На нього вже полюють. Довго йому бігати не вдасться.

— Дуже добре,— сказала Дані.— Даруйте життя всім, хто присягне мені на вірність,— незалежно від того, перекупні мечі це чи невільники. Якщо до нас захоче приєднатися значна кількість середніх синів, лишимо їхній загін як є.

Наступного дня здолали останні три милі до Юнкая. Це місто було збудоване з жовтої цегли, а не з червоної, та в усьому іншому було копією Астапора з його мурами, що вже почали кришитися, з високими східчастими пірамідами й велетенською гарпією над брамою. Мури й вежі були обліплені арбалетниками та пращниками. Сер Джора з Сірим Черв’яком розвертали бойові порядки, Іррі з Джикі ставили шатро, а Дані в очікуванні присіла.

На ранок третього дня брама міста розчахнулася, й показалася вервечка рабів. Дані, сівши на сріблясту, виїхала їх привітати. Коли вони проходили, маленька Місанді повторювала їм, що своєю свободою вони завдячують Данерис Штормородженій, Неопалимій, королеві Сімох Королівств Вестеросу й матері драконів.

— Миса! — крикнув до Дані коричневошкірий чоловік. На плечі в нього сиділа дитина — маленька дівчинка, яка тоненьким голосом повторювала те саме слово: — Миса! Миса!

— Що це вони кричать? — поглянула Дані на Місанді.

— Це по-гіскарському, давньою чистою мовою. Означає «матір».

Дані відчула порожнечу в грудях. «Ніколи не народити мені живу дитину»,— пригадала вона. Коли вона підносила долоню, її рука тремтіла. Можливо, вона усміхалася. Мабуть, таки всміхалася, бо чоловік широко всміхнувся у відповідь і закричав знову, і його крик підхопили інші.

— Миса! — гукали вони.— Миса! Миса!

Всі вони всміхалися до неї, тягнулися до неї, опускалися перед нею навколішки. «Мейла»,— називали її одні, а інші гукали: «Ейлала», «Каті» або «Тато»,— та всіма мовами означало це одне й те саме. «Мати. Вони кличуть мене матір’ю».

Виголос наростав, ширився, посилювався. Він був уже такий гучний, що налякав кобилу, і та, позадкувавши, затрусила головою і замотала сріблясто-сірим хвостом. Він був уже такий гучний, що, здавалося, від нього здригалися жовті мури Юнкая. Щомиті з брами виливалися нові й нові невільники, які, підходячи ближче, підхоплювали клич. Вони вже бігли до Дані, штовхалися, спотикалися, сподіваючись торкнутися її руки, погладити гриву її коня, поцілувати їй ногу. Бідолашні кровні вершники не могли їх усіх втримати, навіть Дужий Бельвас стривожено кректав і буркотів.

Сер Джора переконував її від’їхати, але їй пригадалося марення, яке вона бачила в Домі Невмирущих.

— Вони мене не скривдять,— запевнила Дані.— Це мої діти, Джоро.

Вона розсміялася, підбила п’ятами кобилу в боки й поїхала їм назустріч, і дзвіночки в її косах солодко заспівали про перемогу. Дані повела кобилу ступою, тоді клусом, а далі пустила вчвал, і коса її заметлялася за спиною. Перед нею розступалися звільнені раби.

— Мати! — вихоплювалося з сотень горлянок, з тисяч, з десятків тисяч.— Мати! — співали люди, а їхні пальці легко торкалися її ніг, коли вона пролітала повз.— Мати! Мати! Мати!

Арія

Побачивши вдалині обриси високого пагорба, золотого у промінні пообіднього сонця, Арія одразу ж його впізнала. Вони повернулися до Стрімкого Серця.

До заходу сонця вже й на вершину піднялися й стали табором, адже тут їм нічого не загрожувало. Разом з Недом, зброєносцем лорда Берика, Арія