Стрі-чен-ня - Володимир Худенко

— А чом не зразу, отамане? — випитував я.

— Я вже не служу в полку, — стримано пояснив старшина. — Ми з Січі Запорозької, тиждень як прибули. Оце ганяємо татарчука по Великому Лугу, самі не видим за чим. Полкові всі під Чигирином. Я пошлю гінця з зимівників, тоді, що Борковський скаже, те й будем робить. Їдьмо.

І ми поїхали до них у зимівники.

Там хоч виспались та наїлись уволю, бо пробули з тиждень.

Там же я й пояснив Наталі, чого хочу. А хотів я піймати Борковського на живця, бо іншого виходу в мене, либонь, не було.

Я собі подумав так: Іскрині вовкулаки пов’язані з Борковським, якщо польовий дух мені не брехав.

А сон-бо не може брехати, бо ж усього лише сон.

І тому мені треба випередити і знайти Борковського, а не підставного злочинця — Іскру, бо часу дуже й дуже мало.

Звичайно, що Наталку я не підставлю під удар.

Я радше підставлюсь сам.

Але згадка про неї має розворушити головного чернігівського вурдалака.

А знайшовши його, ми знайдемо й меч із книгою — у цьому я був майже впевнений.

Моя Наталя все більше опускала руки.

— Там же ж татові й мамині листи. Нашо хоч вони їм? — питала вона мене, скорботно похиливши голову.

Я намагався її заспокоїти, але все було марно.

Між тим переходило за середину літа, і степ, усе навкруг повнилося новими яскравими барвами.

Я розумів, що й ця різноманітність, ця їзда, спека також збивають Наталю з пантелику. Вона ж іще маленька, дівчинка моя! І вразлива через те. Вона менше місяця тому втратила людей, яких дуже любила, з якими була майже весь час від народження, і залишилась на цім світі майже сама, якщо не брати до уваги умовного дядька, котрий знайшов її зовсім недавно.

Це я вже повидів у цьому житті багато.

Та ж і батько її, Максим Андрійович, таким був — наче жорсткий зовні, багато пережив, настраждався, а в душі…

Дуже чутливий був у душі, як і дочка його, не терпів несправедливості, кривди ніякої не терпів.

— А якшо Борковський раптом явиться зненацька та зі своїми посіпаками? — спитала мене якось Наталя.

Ми саме сиділи з нею на призьбі хати-куреня, дивились, як заходить сонце над ланами, як блищать у його променях дніпровські плавні.

Ми слухали, як щебечуть у травах цвіркуни, кумкають жаби, перегукуючись із болотяним птаством, і як далеко в степах між могилами гуде вітер.

Підніма стовпи куряви на битому шляху.

— Ні, Наталю, — одповів я. — В зимівники між людей він так прийти не наважиться. Я намагатимусь його переконати, що зрадив тебе, що веду тебе в пастку, а сам у ту пастку і кинусь. І зійдусь із Борковським у герці.

— Та ви ж можете не впоратись, — злякалась Наталя, — у нього ж іше і меч!

— Впораюсь. Не переймайся, — мовив я, і Наталя, легенько всміхнувшись, кивнула, не обронивши затим більш ні слова.

Мабуть, вона щось таки знала, думав я трохи перегодя, недаром же вона така.

Сутінки спали навдивовижу швидко.

X. Треті півні

А от ніч видалась страх яка неспокійна.

У зимівники прорвалась якась сотня дезертирів з Чигирина — розказували тутешнім страшні речі. Про нечисть, що розкошує в гетьманській столиці, казали, і про кару Господню. Підбивали тутешніх на бунт і втечу.

Врешті і ті, й другі зчепились один з одним.

У всьому тому ґвалті я й не помітив, як моя Наталя вийшла опівночі в тихий охайний садочок за хатою-куренем і вдивлялась у небо на південний захід.

Там у небі над далеким Чигирином грала горобина ніч.

Коли я знайшов її, вона так і стояла там, у тіні лип.

— Наталю! — окликнув я її.

Вона обернулась, уся в сльозах.

— Вибачте, дядечку, — мовила вона стражденно.

— Що? — не зрозумів я. — Чого ти, доню?

— Вибачте, дядечку, будьласочка. Я вас дуже… — вона схлипнула, — дуже й дуже люблю. Я вам так вдячна за все, шо ви для мене зробили, але я… — знов схлип, — я не можу дозволити вам… Я сама.

І тут я все зрозумів, та було пізно.

Наталя рвучким рухом відштовхнулась від землі, перекинулась через голову і, обернувшись вовком, майнула через садочки й городи вниз у степи.

В бік палаючого Чигирина.

— У-у-у! — простогнав я, схопившись за голову. — І як же я, старий дурень, не допетрав! Ой горе мені, грішному, горе мені, безумному! — прокричав і свиснув, підзиваючи свого жеребця.

Осідлав його, затим і погнав по Наталчиному сліду.

Чи то горобина ніч одбивала червоним, чи Чигирин так сильно горів, чи у мене очі були налились кров’ю.

Я гнав і гнав, доки мене не спинили перші зустрічні дозорні в степу.

— Ви відки будете? — кричали.

— З зимівників! — одповідав я.

— Якого чорта сюди претеся?! Не бачите, прориваються?! Підпалили частокіл! Куди? Ану назад! Назад давай!

— Пустіть! — кричав я.

— Куди ти, вражий син?!

— Ви тут вовка, вовка не бачили?

— Якого в чорта вовка?!

— Степового. Не пробігав?

— Ти що, дядьку, оковитої перебрав? Якого в чорта вовка, сякий-такий?!

— Ану одійди, шмаркач!

Я зацідив дозорному по морді і тут же впав без свідомості, збитий з ніг іншим.

Провалявся так до світу і не знав навіть, що сю ніч Борковський здійснив атаку Чигирина вурдалачими загонами.

Я не знав ще тоді, що чернігівський полковник-упир постійно стежив за нами і що втеча Наталки з зимівників по суті, і спровокувала удар по гетьманській столиці.

Мені вже потім, опісля стало відомо, що кровопивці пройшлися боєм по пересувних укріпленнях бусурменів, добряче їх пошкодивши, а вже затим полетіли в місто і там вчинили різанину, шукаючи Наталю.

Я ж бо й не знав, що небога зуміла пробратися в Чигирин.

Я не знав, не бачив, як злякана Наталя пробиралася нічними похмурими вуличками осадженого Чигирина, переховуючись від вурдалаків і відганяючи їх огнем чоток та натільним хрестиком, проносилась валами, закутана в рятівну татову хустину, бачачи, як дозорні й пушкарі падають мертві од укусів упирів і татарських стріл, що без розбору летять туди ж по вурдалаках.

Добре, що я не знав, у мене б серце стало, якби я побачив, як вона у відчаї шугнула з валів униз і злетіла (таки змогла, дівчинка моя!), обернувшись у польоті на сову-сипуху; у такій подобі вона й линула на турецькі залоги, направляючи на них вурдалаків.

Метушня, що творилась навкруг Чигиринської фортеці, була неосяжною.

Уздрівши весь сей вертеп, козаченьки і московські ратні люди