Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд

Річард вказав через праве плече. — Позаду шлях, по якому Кара, Келен і я йшли вночі. Там, де відбулася битва, ми розбили табір. Навколо табору в різних місцях я бачив свої сліди. Я залишив їх коли чергував у другу варту. Навкруги також є сліди Кари, яка чергувала третьою. Тієї ночі Келен чергувала першою. Від її чергування немає ніяких слідів.

Його погляд, звернений до кожного з них був немов мовчазне прохання дослухати його, перш ніж сперечатися.

— Зворотний шлях, — вказав він, продовжуючи, — проходить там, де солдати підійшли через ліс. Звідси, Віктор, ти з твоїм загоном приєднався до бою. Майже там само — ваші сліди, коли ви несли мене до будиночка. Сліди осторонь, які я вже показував, — це сліди солдатів, які пізніше виявили своїх товаришів мертвими.

— Ніхто з нас і жоден солдат цим шляхом не проходив.

— Тут, де ми зараз знаходимося, ніяких слідів немає. Огляніться. Ви можете бачити тільки мої нові сліди, я залишив їх цим ранком, коли шукав сліди Келен. Крім моїх слідів немає нічого, ніяких ознак, що тут хтось побував.

Віктор провів великим пальцем по древку сталевої булави, що висіла у нього на поясі. — Але ти думаєш інакше?

— Так. Навіть при тому, що ніяких слідів немає, хтось дійсно пройшов цим шляхом. І вони залишили свідчення. — Річард простягнув руку і пальцем торкнувся гладкого каменю розміром з кусень хліба. — Оскільки хтось поспішав, він спіткнувся об цей камінь.

Віктор здавався зацікавленим. — Звідки ти знаєш?

— Оглянь уважно позначки на камені. — Віктор нахилився, розглядаючи, Річард показав, куди дивитися. — Бачиш, ось тут верхня сторона каменя. Вона була під впливом повітря і погоди, і покрилася блідо-жовтим лишайником. А тут — схоже на корпус човна нижче ватерлінії — ясно видно темно-коричневий наліт, який показує, де камінь був занурений у землю. Але зараз він не лежить на місці. Він зрушений зі свого місця. Він вув вибитий із свого поглиблення і трохи зрушений. Бачите, і тепер видно частину темного нальоту? Будь це давно, там теж мав би вирости лишайник. Але він не міг вирости так швидко — тому це сталося нещодавно.

Річард провів пальцем взад-вперед.

— Подивіться тепер з цього боку. Тут видно заглиблення, де спочатку лежав камінь, але потім його зрушили, і з одного боку каменя утворилася порожнеча, а з іншого, навпаки горбик землі. Ззаду, за каменем. Там все ще можна побачити горбик, який виступає над рівною поверхнею. Пустота з ближнього до нас боку і підвищення з дальньої показують, що хто б не зачепив цей камінь, рухався від нашого табору, і йшов на північ.

— Але тоді де сліди? — Запитав Віктор. — Їх сліди?

Річард відкинув назад вологе волосся. — Сліди були знищені за допомогою магії. Я шукав — немає ніяких слідів.

— Подивіться на камінь. Він був зрушений, зсунунутий ногою зі свого місця на землі. Але більше немає ніяких відмітин. Камінь переміщений незначно, але черевик зачепив його досить сильно, щоб залишити слід. Але слідів немає, так само, як і в інших місцях.

Ніккі зрушила свій капюшон назад. — Ти намагаєшся пояснити всі свої знахідки так, щоб підігнати факти під те, у що хочеш вірити, Річард. Але неможливо йти двома шляхами відразу. Якщо була використана магія щоб стерти сліди, як можеш ти вистежити їх за допомогою якогось каменя?

— Ймовірно, саме тому, що вони використовували чари, які стирають сліди. Люди, які використовували магію, не надто добре вміють замітати сліди. Я не думаю, що ці люди багато бували на відкритому повітрі. Коли вони застосували заклинання, щоб знищити свої сліди, вони, ймовірно, і не подумали про те, щоб покласти на місце зрушені ними при ходьбі камені.

— Річард, але…

— Озирніться навколо, — сказав він, обвівши рукою навколо. — Подивіться, наскільки бездоганно виглядає земля.

— Що ти маєш на увазі? — Запитав Віктор.

— Все дуже абсолютно. Гілки, листя, кора занадто рівномірно розподілені. Природа більш безладна.

Ніккі, Віктор і Кара дивилися на землю. Ніккі бачила тільки нормальну для лісу землю. Тут і там росли молоді сосонки, бур'яни, що пробивалися через сміття, уламки гілок і мох, дубовий паросток з трьома молодими листочками, опале листя, розкидані по килиму із соснової хвої. Ніккі не знала стільки всього про ліс, не вміла настільки читати сліди. Річард завжди залишав на деревах мітки, якщо хотів, щоб вона могла помітити його слід і піти за ним. Вона озирнулась — місце як місце, не краще і не гірше будь-якого іншого в будь-якому іншому лісі. Віктор і Кара здавалися однаково збитими з пантелику.

— Річард, — вимовила Ніккі з напруженим терпінням. — Я впевнена, можна знайти скільки завгодно пояснень, щодо зрушеного каменю. Хто знає, все могло бути так, як ти припускаєш. Але можливо, лось або олень зачепили камінь, коли проходили тут, а сліди їх були стерті просто тому, що це було дуже давно.

Річард струснув головою. — Ні. Подивися на ямку. Вона все ще відповідає формі каменю. Бачиш, наскільки чіткі її краї — все трапилося лише кілька днів тому. Такі краю легко руйнуються дощем і вітром. Олень або лось, зачепивши цей камінь, залишили б сліди, які були б зовсім свіжими. І не тільки це, копито човгає по каменю і залишає пошкодження подібно черевику. Я кажу вам, що три дні тому хтось наступив на цей камінь.

Ніккі зробила невизначений жест. — Ну добре, суха гілка, можливо, впала і зрушила його.

— Якби це було так, то лишайник на камені був би пошкоджений, а гілка лежала б тут поруч. Це було щось поважче. Ні, цього не було — я вже дивився.

Кара підняла руки. — Можливо білка зістрибнула з дерева і приземлилася прямо сюди.

— Вона недостатньо важка, щоб зрушити камінь. — Відповів Річард.

Ніккі втомлено зітхнула. — Тобто, ти хочеш сказати, що факт повної відсутності слідів цієї жінки, Келен, доводить, що вона існує.

Руки Ніккі стислися в кулаки. У них було повно важливих справ. А часу залишалося все менше. Замість