Американські боги - Ніл Гейман
— Зрозумів. Можна мене випустити тут, я дійду пішки.
— Приємно було поговорити, — кивнув товстун. Він ніби полагіднішав від курива. — І знай іще, що якщо ми таки вколошкаємо тебе до бісової мамки, то просто тебе видалимо. Січеш? Натиснемо пару кнопок, і — оп! А поверх тебе вже перезаписано випадковий масив нулів та одиниць. «Контрол-зет» не спрацює.
Він іще раз постукав у водійське віконце і наказав зупинитися прямо тут. А потім знову повернувся до Тіні і показав на цигарку:
— Якщо цікаво, то це синтетична жаб’яча шкіра. В курсі, що вони вже навчилися синтезувати буфотенін?
Машина зупинилася. Хтось праворуч від Тіні вийшов і притримав двері. Тінь сяк-так вибрався із зав’язаними руками. До нього дійшло, що він так і не глянув на людей, що сиділи поряд із ним. Він навіть не знав, якої вони були статі чи віку.
Пута розрізали за його спиною. Нейлонова стяжка впала на асфальт. Тінь обернувся. В салоні клубочився дим, з хмари світилися лише два вогники мідно-рудого кольору, ніби два жаб’ячих ока.
— Вся фішка у домінантній парадигмі, Тіне. Нічого більш, сука, важливого не існує. О, до речі, мало не забув — співчуваю щодо твоєї старої.
Двері зачинилися, і лімузин тихо поїхав геть. Мотель стояв за кількасот метрів, і Тінь, дихаючи холодним свіжим повітрям на повні груди, попрямував до нього повз рекламні щити, які світилися червоними, жовтими і синіми вогнями. Вивіски пропонували будь-який фастфуд на ваш смак — от тільки в цих краях, схоже, всі смаки обмежувалися гамбургерами. Тінь дістався до мотелю «Америка» без пригод.
Розділ третій
Кожна година ранить. Остання — вбиває.
Стара приказка
На рецепції мотелю «Америка» стояла худорлява молода жінка. Вона повідомила, що друг Тіні вже забронював для нього кімнату, і дала йому прямокутного пластикового ключа. У неї було волосся платинового кольору і симпатичне личко — коли вона усміхалась. Коли ж вона підозріливо мружилася, її обличчя набувало щурячих рис. А на Тінь вона дивилася переважно з підозрою. Білявка відмовилася назвати Тіні номер кімнати, в якій поселився Середа, і наполягла, що старого треба набрати по внутрішньому телефону, перш ніж пустити до нього відвідувача. Середа спустився в хол готелю і прикликав Тінь.
— Ну, як похорон?
— Закінчився.
— Аж так паршиво, га? Хочеш про це поговорити?
— Ні.
— Чудово, — вишкірився Середа. — Нині люди забагато говорять. Бла-бла-бла. Цій країні дуже пішло б на користь, якби люди навчилися страждати мовчки. Голодний?
— Трохи.
— Тут ніде пожерти. Але можеш замовити піцу, її доставлять прямісінько тобі до кімнати.
Середа запросив його до свого номера, навпроти Тіневого. Карти — пришпилені до стін, розстелені на ліжку, нерозпаковані — заполонили кімнату. Середа покреслив їх яскравими маркерами: соковито-зеленим, ядуче-рожевим і пекучо-помаранчевим.
— Мене викрав якийсь товстий молокосос на лімузині, — повідомив Тінь. — Каже, що ти приречений відправитись на смітник історії, поки такі, як він, кататимуться собі на лімузинах супермагістралі життя. Щось типу такого.
— От уже шмаркач, — буркнув Середа.
— Ти його знаєш?
— Я знаю, хто він такий, — знизав плечима Середа. Він важко опустився в єдине крісло в кімнаті. — Вони не мають поняття... Зеленого поняття... Тобі ще довго сидіти в цьому богами забутому містечку?
— Не знаю. Може, з тиждень. Треба буде позакінчувати Лорині справи. Потурбуватись про наше житло, роздати її речі, всяке таке. Це зірве дах її мамці, але вона на це заслужила.
— Угу, — кивнув Середа. — Чим скорше ти з цим покінчиш, тим скорше ми зможемо забратися з Іґл-Пойнта. Добраніч.
Тінь пішов до кімнати навпроти. В його номері все було таким самісіньким, як і в Середи — навіть репродукція з багряним заходом сонця над ліжком. Він замовив піцу із сиром та фрикадельками, а потім заліз у ванну, попередньо виливши в неї вміст усіх знайдених у номері маленьких пляшечок із шампунями, щоб зробити піну.
Тінь був завеликий, щоб поміститися у ванні лежачи, тому сидів і ніжився хоч так. Тінь пообіцяв собі ванну після звільнення. А Тінь дотримував слова.
Піцу доставили майже одразу після того, як він виліз. Тінь повечеряв, запиваючи піцу слабоалкоголкою з бляшанки.
Увімкнув телевізор, натрапивши на шоу Джеррі Спрінґера. Показували епізод, який він бачив ще до в’язниці, — «Я хочу бути повією». Майбутніх повій, переважно жінок, виводили перед очі глядачів, а ті казилися та репетували, герої та героїні шоу вислуховували розцяцькованого сутенера, який обіцяв їм золоті гори, якщо ті доєднаються до його стада, потім до них усіх вибігла колишня секс-працівниця і благала знайти собі «справжню роботу». Тінь вимкнув телевізор до того, як Джеррі почав виголошувати мораль усієї цієї байки.
Тепер він просто лежав у ліжку і розмірковував. Він думав про те, що нарешті лежить у ліжку як вільна людина, але ця думка не приносила сподіваної радості. Тінь не став запинати штори і зараз дивився у вікно. Вогні машин і ресторанних вивісок — той, інший, світ за склом, у який він міг вийти будь-якої миті, — заспокоювали.
Майнула думка, що він міг би зараз лежати в іншому ліжку — вдома, у квартирі, в якій жив із Лорою. Він міг би лежати в тому ліжку, в якому спав із Лорою. Але від цієї думки зробилося боляче — він не витримав би там без неї, оточений її речами, її запахом, її життям...
Викинь це з голови, наказав сам собі Тінь. Відволічися на щось. Тому Тінь відволікався думками про фокуси з монетами. Він знав, що не наділений талантом доброго штукаря: не вмів заговорювати глядачам зуби, щоб ті повірили у магію, не любив викрутасів із картами і не хотів діставати кроликів із капелюха. Але йому подобалося крутити монети в руках, процес приносив радість сам по собі. Він згадував, один за одним, усі фокуси зі зникненням монети, які знав, — це нагадало йому про ту, яку він кинув Лорі в могилу... І раптом у пам’яті знову зринув голос Одрі, і від її слів про те, що Лора смоктала член Роббі, коли загинула, закололо у грудях. У самісінькому серці.
«Кожна година ранить, але