Сяйво - Стівен Кінг
Найкраще ліжко, найкращий рік.
«Сонце осяє й моє подвір’я колись-то…»
У ті часи Джек був іще доволі поміркованим у випивці. Суботніми вечорами навідувалася купка його приятелів-студентів і за ящиком пива велися дискусії, в яких вона рідко брала участь, бо її тереном була соціологія, а його — мова й література: полеміка навколо щоденників Пепіса, чи є вони красним письменством, а чи історичною літературою; дебати про поезію Чарлза Олсона; іноді читання незавершених власних творів[52]. Та ще інших сотня тем. Ні, тисяча. Вона не відчувала великої потреби брати в цьому участь, їй вистачало просто сидіти у своєму кріслі-гойдалці поряд з Джеком, котрий, схрестивши ноги, сидів на підлозі, тримаючи пиво в одній руці, а іншою потискуючи їй литку або обкільцьовуючи щиколотку.
Суперництво у Нью-Гемпширському університеті було лютим, а Джек мав іще й додатковий тягар зі своїм літераторством. Щовечора він покладав на це щонайменше годину. Таким був його нормальний робочий режим. А ті суботні посиденьки були необхідною терапією. Вони давали вихід з нього чомусь такому, що в іншому випадку напухало й напухало б, аж поки він не вибухнув.
Уже закінчуючи роботу над дипломом, він отримав те місце у Стовінгтоні, головним чином завдяки своїм оповіданням — на той час їх було опубліковано чотири, одне з них у «Ескваєрі»[53]. Вона достатньо ясно пам’ятала той день; мусило б проминути більше трьох років, щоби його забути. Вона ледь не викинула той конверт геть, гадаючи, що там пропозиція передплати на щось. Відкривши його, вона натомість знайшла там листа, де повідомлялося, що «Ескваєр» має бажання на початку наступного року надрукувати Джекове оповідання «Стосовно Чорних Дір». Вони заплатять дев’ятсот доларів, і то не після публікації, а по угоді. Це становило майже половину її річного заробітку за передрук паперів, і вона пурхнула до телефону, полишивши зачудовано витріщеного їй услід Денні у його високому стільчику, з обличчям густо вимазаним крем-пюре з горошку та яловичини.
Джек повернувся з університету, запізнившись на три чверті години, у «б’юїку», обважнілому від семи приятелів і барила пива. Після церемоніального тосту (Венді теж підняла склянку, хоча зазвичай їй не смакувало пиво) Джек підписав ту угоду, вклав її до заразом присланого йому конверта з адресою і пішов вкинути його в скриньку на розі будинку. Повернувшись, він з поважним виглядом зупинився на порозі й промовив: «Veni, vidi, vici»[54]. Йому відповіли вітальними вигуками й оплесками. Коли об одинадцятій вечора барило спорожніло, Джек і ще пара приятелів, які ще лишалися ходячими пацієнтами, намислили відвідати кілька барів.
Вона перехопила його наодинці у фойє першого поверху. Двоє інших уже сиділи в машині, п’яно горлаючи бойовий гімн Нью-Гемпширського університету. Джек, уклякши на одному коліні, підсліпувато вовтузився зі шнурками своїх мокасинів.
— Джеку, — звернулася вона, — тобі вже досить. Ти навіть шнурки собі не в змозі зав’язати, де там уже сідати за кермо.
Він випростався і заспокійливо поклав долоні їй на плечі.
— Цим вечором я зміг би й на місяць злітати, якби схотів.
— Ні, — заперечила вона. — Ні за які «ескваєрні» оповідання в цілому світі.
— Я скоро повернуся додому.
Але з’явився він удома лише о четвертій ранку, спотикливо, щось бурмочучи, піднявся сходами і, увійшовши, розбудив Денні. Він намагався заспокоїти малюка і впустив його на підлогу. Венді вилетіла притьмом, думаючи найперше з усього про те, що може подумати її матір, якщо побачить синець, а далі вже решту думок — допоможи їй Господи; Господи, допоможи їм обом, — а тоді підхопила Денні, сіла з ним у крісло-гойдалку, почала заспокоювати його. Вона думала про свою матір майже всі ті п’ять годин, поки Джека не було вдома, про її пророкування, що Джек ніколи нічого не досягне. «Великі творчі плани, — проказувала тоді її матір. — Авжеж. У чергах по соцдопомогу повно освічених дурників з великими творчими планами». Це оповідання в «Ескваєрі» доводить, що матір була права чи навпаки? «Вінніфредо, ти тримаєш своє дитя неправильно. Дай-но його мені». А чи правильно вона тримає свого чоловіка? Інакше навіщо йому було нести свою радість геть з їхнього дому? В ній зринуло відчуття якогось безпорадного жаху, і їй навіть на думку не спало, що він пішов з дому через причину, що не має жодного стосунку до неї.
— Мої вітання, — промовила вона, колисаючи Денні; той уже знову майже занурився в сон. — Можливо, ти заподіяв йому струс.
— Та просто синець, — сказав він надуто, неохочий до розкаяння: мале хлопчисько. На якусь мить вона відчула до нього ненависть.
— Можливо, — відповіла вона суворо, — а може, й ні.
Вона так часто чула, як саме отаким голосом говорить її матір до її втеклого батька, що відчула огиду й переляк.
— Яке коріння, таке й насіння, — промурмотів Джек.
— Лягай спати! — крикнула вона; вирвавшись з неї, її страх пролунав гнівом. — Лягай спати, ти п’яний!
— Не наказуй мені, що робити.
— Джеку… будь ласка, нам не варто… цього… — Їй забракло слів.
— Не наказуй мені, що робити, — повторив він зарозуміло, а вже тоді вирушив до спальні. Залишивши її сидіти саму в кріслі-гойдалці зі знову заснулим Денні. За п’ять хвилин у вітальню допливло Джекове булькотливе хропіння. Тієї ночі вона вперше спала на дивані.
Зараз, уже засинаючи, вона неспокійно ворочалася в ліжку. Її пам’ять, звільнена зануренням у сон від будь-якої упорядкованості, майнула повз перший рік у Стовінгтоні, обпливла дедалі гірші обставини, що сягнули дна, коли її чоловік зламав Денні руку, і сягнула того сніданку на кухні.
Денні надворі грається в пісочниці машинками, рука в нього все ще в гіпсі. Блідий, аж сірий, Джек сидить біля столу, сигарета тремтить у нього між пальців. Вона тоді вирішила попрохати в нього розлучення. Вона вже розглянула це питання зі ста різних боків, фактично вона над цим роздумувала впродовж шести місяців, ще до зламаної руки.
