Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл - Сюзанна Кларк

Стівен ковтнув — то був щонайміцніший джин — і закашлявся.

Попри те, що ціна Стівенового одягу й черевиків удвічі перевищувала вартість підводи й коня разом узятих, візник поставився до нього з тією доброзичливою зверхністю, яку білі зазвичай відчувають до чорних. Обміркувавши справу, він сказав Стівенові, що насамперед слід прибрати тушу коня.

— Мертва чи жива, а це дорога худоба. Твій господар не зрадіє, дізнавшись, що гроші та кобила дісталися якомусь іншому хлопу.

— Ця кобила не належала моєму господарю, — відказав Стівен. — Вона моя.

— Он як! — здивувався візник. — Ти тіко поглянь!

На молочно-білий бік Фіренце сів крук.

— Ні! — скрикнув Стівен і підступив, аби нагнати птаха.

Проте візник його зупинив.

— Цить, хлопче! Цить! Це ж на щастя. Вже й не згадаю, коли бачив краще знамення.

— На щастя! — повторив Стівен. — Що ж ви таке кажете?

— То ж знак старого короля, бач? Крук на чимся білім. Стяг старого Джона![294]

Візник запевнив Стівена, що знає місцину неподалік, де за винагороду йому допоможуть позбутися Фіренце. Стівен видерся на підводу й поїхав із візником на ферму.

Фермер зроду не бачив темношкірих людей, а тому вкрай здивувався, зустрівши чужинецьку істоту на своєму дворі. Попри очевидність, він ніяк не міг змусити себе повірити, що Стівен розмовляє англійською. Візник, який співчував збентеженню фермера, стояв біля Стівена, доброзичливо повторюючи усе сказане ним, щоб фермерові легше було второпати. Однак це ніяк не зарадило справі. Фермер не зважав на обох, лише витріщався на Стівена і зрідка обговорював його з одним зі своїх так само зачарованих робітників. Фермер цікавився, чи не лишається чорних плям на речах, до яких торкається Стівен, а також висунув кілька інших, іще більш нахабних і нечемних припущень. Усі Стівенові спроби пояснити, що саме потрібно зробити з тушею Фіренце, були марними, доки з місцевого ринку не повернулася фермерова дружина. Вона була геть іншою людиною. На її погляд, чоловік у гарному одязі і з дорогим конем (хай навіть мертвим) належав до джентльменів — а колір шкіри хай має, який собі хоче. Вона розповіла Стівенові про шкуродера, який зазвичай забирає у них мертвих коней: той може збути м’ясо і продати кості й копита на клей. Вона запевнила, що шкуродер заплатить, і пообіцяла все влаштувати за третину від цієї суми. Стівен на таке погодився.

Стівен і візник вийшли з ферми на стежку.

— Дякую, — мовив Стівен. — Без вашої допомоги мені було б нелегко. Звісно ж, я заплачу за ваші клопоти. Проте, боюся, я мушу вас іще потурбувати. Я не маю чим дістатися додому, тому був би вам вельми вдячним, якби ви погодилися довезти мене до найближчого заїжджого двору.

— То вже ні! — відказав візниця. — Сховай-но свого гаманця, хлопче, я тя задарма довезу до Донкастера.

По правді, Стівен значно більше хотів би вирушити до заїзду, проте візник, здавалося, так тішився товариству, що було б неґречно і невдячно відмовлятися.

Віз поволі сунув до Донкастера по сільських стежках, підкрадаючись до сіл і заїздів із несподіваних боків, ніби щоб заскочити їх зненацька. Сюди вони з візником доставили каркас ліжка, туди — кекс із родзинками, а ще забрали звідусіль силу-силенну пакунків усіх форм і розмірів. Якось вони спинилися біля малесенького будиночка, що стояв самотньо за високим живоплотом посеред лісу, і прийняли з рук старезної служниці велику, старовинну й чорну пташину клітку з крихітною канаркою. Візник повідомив Стівенові, що пташка належала старій леді, яка нещодавно померла, а тепер дістанеться її онуці в других, що мешкає на південь від Селбі.

Невдовзі по тому, як канарку сховали в дальньому кутку критого возу, звідти несподівано долинуло грімке хропіння, що вразило Стівена. Навряд чи маленька пташка могла видавати такі гучні звуки, тож Стівен прийшов до висновку, що у возі є ще одна людина, якої він досі не мав честі бачити.

Візник дістав із кошика великий пиріг зі свининою і кусень сиру, розрізав пиріг великим ножем і вже збирався було простягнути шматок Стівенові, аж раптом засумнівався:

— А чорні хлопи їдять те саме, що й ми? — спитав він, ніби запідозривши, що ті харчуються травою або місячним сяйвом.

— Так, — відказав Стівен.

Тоді візник дав йому шматок пирога й сиру.

— Дякую. А інший ваш пасажир хіба не хоче їсти?

— Мо’, й схоче. Як прокинеться. Я підібрав його в Ріпоні. У нього грошей геть нема. Я помислив було, що матиму, з ким потеревенити. Спершу він був дуже охочим до балачки, але біля Барбріджа заснув й досі дає хропака.

— Вельми непоштиво з його боку.

— Та мені байдуже. Тепер я можу побазікати з тобою.

— Мабуть, він дуже стомився, — припустив Стівен. — Він проспав постріл, яким ви добили мого коня, проспав, як ми заїжджали до того дурнуватого фермера, проспав ліжко і канарку — власне, проспав увесь день. А куди він прямує?

— Він? Нікуди. Вештається з місця на місце. Не може ніде затримуватися надовго, бо його переслідує якийся знаний у Лондоні хлоп — і тепера попихач того вельможі йде по сліду бідаки й може його схопити.

— Справді?

— Він синій, — зауважив візник.

— Синій? — спантеличився Стівен.

Візник кивнув.

— Але чому? Посинів від холоду? Чи його побили, й тепер він весь у синцях?

— Ні ж бо, хлопче. Він синій, як ото ти чорний. Овва! У мене на возі чорний хлоп і синій хлоп. Нігди раніше я про теє не чув. Що ж, коли стрінеш чорного типа — це на щастя, ну, мабуть, як із котами. То коли чорний хлоп і синій жевжик разом сидять в однім місці — це має щось та значити. Але що?

— Можливо, щось це і означає, — припустив Стівен, — але не для вас. Можливо, для нього. Або для мене.

— Ні, то не може буть правдою, — заперечив візник. — Це ж усе стається зі мною.

Стівен замислився про дивний колір шкіри незнайомця і запитав:

— А раптом він хворіє?

— Всяко може буть, — мовив на те візник, не бажаючи нічого твердити напевно.

Попоївши, візниця закуняв і скоро поснув, не випускаючи з рук віжки. Віз і далі спокійно собі котився дорогою під проводом коня — надзвичайно розсудливої та виваженої тварини.

Подорож виснажила Стівена. Печальне заслання леді Поул і втрата Фіренце гнітили, тож він тішився нагоді ненадовго перепочити від балаканини візника.

Раптом Стівен почув якесь бурмотіння: то, мабуть, прокинувся синій чоловік. Спершу Стівен не міг розібрати, що ж