Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл - Сюзанна Кларк

Знову запала коротка пауза, під час якої м-р Норрелл мав змогу подумати над тим, як негідно він поводиться з людиною, котра не далі як учора врятувала йому життя. І вже значно виваженіше промовив:

— Думаю, вам ще ніхто не встиг повідомити. Дружина Стрейнджа померла.

— Що?

— Померла. Мені про це розказав сер Волтер. Схоже, вона заблукала в снігопад. Легковажно пішла гуляти. Через два дні вона пустилася духу.

Чилдермассові стало зимно. Раптом холодний пейзаж опинився геть поруч, під самісінькою шкірою Англії. Він знову майже уявив себе на стародавньому шляху…

…й Арабелла Стрейндж була на цім шляху перед ним. Спиною до нього вона простувала вперед, сама-саміська, прямуючи до мерзлих, сірих країв під небом, що говорило магією…

— Мені сказали, — правив далі м-р Норрелл, не звернувши увагу, як раптово сполотнів і став часто дихати Чилдермасс, — що леді Поул надзвичайно засмутилася, почувши про смерть місис Стрейндж. Її туга просто не знала меж. Схоже, вони були близькими подругами. Не знав цього раніше. Інакше, можливо, я… — Він затнувся, змагаючись з таємними почуттями. — Зараз це вже не має жодного значення. Одна несповна розуму, інша — мертва. Наскільки подужав зрозуміти сер Волтер, леді Поул із якогось дива вважає мене чимось винним у смерті місис Стрейндж. — Він знову замовк. І щоб ніхто навіть не смів засумніватися, додав: — Звичайно же, це цілковита дурниця.

Тієї самої миті в кімнату ввійшло двоє найвидатніших лікарів, яких м-р Норрелл найняв потурбуватися про Чилдермасса. Вони здивувалися присутності мага в недужого — здивувалися й пораділи, їхні усміхнені обличчя та низькі й часті поклони свідчили про те, наскільки їм приємно побачити таку зразкову поблажливість великої людини, що знайшла час провідати свого слугу. За їхніми словами, рідко де можна побачити хазяїна, настільки уважного до здоров’я своєї челяді, або слуг, котрих із ним єднають не стільки пута обов’язку, як повага та любов.

М-р Норрелл, як і більшість із нас, любив лестощі й швидко переконався, що й справді вчинив щось дуже достойне. Він простягнув руку поплескати Чилдермасса по плечу, виявляючи йому таким чином свою приязнь і поблажливість, але, наразившись на його холодний погляд, передумав, кашлянув і покинув кімнату.

Чилдермасс провів його поглядом.

«Усі маги брешуть, — казав йому Вінкулюс, — і цей — більше від усіх».

47

«Чорний хлоп і синій жевжик — це має щось та значити»

пізній січень 1816 року

Карета сера Волтера Поула їхала безлюдним шляхом до Йоркширу. Поряд на білому коні скакав Стівен Блек.

Обабіч дороги аж до самого темного неба, затягнутого сніговими хмарами, простягався похмурий вересовик. Повсюди стриміли одинокі сірі камені, від яких пейзаж здавався ще холоднішим та незатишнішим. Часом дрібний промінець проривався крізь хмари, освітлюючи на якусь мить то бурхливий струмок, то вибоїну, по вінця залиту водою, яка зблискувала, наче загублений срібний пенні.

Вони дісталися перехрестя. Кучер спинив коней, похмуро вдивляючись туди, де, на його думку, мав бути вказівник.

— Ніяких дорожних каменів, — мовив Стівен. — Годі й дізнатися, куди ведуть ці шляхи.

— Якщо взагалі хоч кудись ведуть, але я в цьому сумніваюся, — відгукнувся кучер, а тоді дістав з кишені табакерку і взяв добрячу понюшку.

Лакей, що сидів на козлах біля кучера (з усіх трьох він найбільше зазнав лиха і змерз), ґрунтовно вилаяв Йоркшир, його мешканців та всі місцеві дороги.

— Ми мали би їхати на північ чи північний-схід, здається, — промовив Стівен. — Але я трохи загубився серед цього пустища. Ти хоч уявляєш, де тут північ?

Кучер, якого стосувалося питання, сказав, що, про нього, куди не кинь оком — скрізь північ.

Лакей понуро реготнув.

Зрозумівши, що від товаришів немає ніякого пуття, Стівен зробив те, що й завжди за таких обставин, — взяв усю відповідальність на себе. Кучерові він наказав їхати по одній дорозі, а сам обрав іншу.

— Якщо мені пощастить, я повернуся за тобою чи відправлю гінця. Якщо пощастить тобі, виконуй доручення, а за мене не хвилюйся.

Стівен поїхав один, з підозрою позираючи на всі стежки та доріжки, що йому траплялися. Він стрів іншого самотнього мандрівника і спитався в нього дороги. Але той відповів, що й сам ніколи ще серед цього пустища не бував і ніколи не чув про місця, які називав Стівен.

Зрештою слуга натрапив на вузьку стежку поміж двох стін, зведених — як водилося в цій частині Англії — із каміння, не скріпленого ніяким розчином. Цією стежкою Стівен і поїхав. По обидва боки вздовж стін височіли голі зимові дерева. Перш ніж із неба полетіли перші сніжинки, дворецький переїхав маленький місток і опинився в селі з похмурими кам’яницями та напівзруйнованими стінами. Панувала тиша. Будинків було геть мало, тож Стівен швидко знайшов той, що шукав, — довгу, низьку садибу з брукованим подвір’ям. Із щонайглибшим невдоволенням він оглянув низькі склепіння, старомодні вікна та замшілі стіни.

— Агов! — покликав він. — Є тут хто?

Сніг посипав густіше. Звідкись збоку виринуло двоє слуг. Вбрані вони були чисто й охайно, але від їхньої полохливості та незграбності Стівен скривився й пошкодував, що не він навчав їх манерам.

Слуги тим часом зачудовано розглядали чорного чоловіка на молочно-білій кобилі, що постав на їхньому подвір’ї. Сміливіший із них відважив напівуклін.

— Це Стеркросс-Голл? — запитав Стівен.

— Так, сер, — відповів сміливий слуга.

— Я тут за дорученням сера Волтера Поула. Покличте свого господаря.

Чоловік побіг. За мить парадні двері розчинился, і з них вийшов худий чоловік з темним волоссям.

— Ви розпорядник божевільні? — поцікавився Стівен. — Джон Сеґундус?

— Так, саме так! — вигукнув м-р Сеґундус. — Ласкаво прошу! Заходьте!

Стівен спішився і кинув поводи слузі.

— Вас надзвичайно важко відшукати! Ми вже з годину блукаємо цим клятим вересовищем. Ви могли б відрядити когось по карету з її милістю? Вона повернула ліворуч на перехресті за дві милі звідси.

— Авжеж. Негайно, — запевнив м-р Сеґундус. — Мені прикро, що ви зазнали стількох незручностей. Як бачите, дім стоїть собі самотиною, але це й робить його підходящим для сера Волтера. Сподіваюся, його дружина в доброму здоров’ї?

— Її милість неабияк виснажена мандрівкою.

— Усе готово до її приїзду. Хоча… — м-р Сеґундус махнув рукою в бік дому, — боюся, все це зовсім не схоже на те, до чого вона звикла…

Пройшовши коротким кам’яним коридором, вони опинилися в кімнаті, яка складала приємний контраст холодній та непривітній решті будинку. Усе в ній говорило про гостинність і затишок — картини, гарні меблі, м’які килими та бадьоре світло ламп.