Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
— Тоді що ти мав на увазі?
— Дикий край. Там століттями мешкає різна пошесть, нащадки тих, хто втік із підкореної країни. Їх одиниці, часом вони крадуть щось у прикордонних селах, коли зима і сильні морози. Не надто дошкуляють. Тому досі ми не йшли цілеспрямовано до того краю, бо користі з нього буде небагато, там крім лісів майже нічого цікавого.
— Хіба велетенські кам’яні голови, — глузливо промовив хтось низьким, хрипкуватим голосом.
— Кому, як не тобі, Норте, про це знати, — голос Ахаза пролунав несподівано з повагою.
— Ти не думав її приручити? Я так багато чула про всемогутніх Стожарів. Всі ми чули. А ця... ну що з неї взяти? Вона ледь дихає, — голос був ще один, незнайомий.
— Зробити зі Стожара рабиню? Думка, що могла б знищити усю Циркуту. Її розум не скорити. Тільки за допомогою цих дзеркал, — відповів Ярий. — Якщо вийде за їх межі — нам усім кінець.
— Твій брат, Ахазе, дуже фатально мислить. Ніхто ж не забув, що Стожара можна просто застрелити? Чи це міф?
— Ні, не міф, Синезоро. Але відколи це ми обираємо для ворогів легшу смерть?
Натовпом прокотився сміх. Але він не був веселим — скоріш навпаки. Забився хвилями об стіни, приховані за червоним огнистим колом, мов набат, провіщаючи смерть.
— Ярий, розверни її до закритого дзеркала. Час із цим покінчити. Я продемонстрував вам, побратими, загрозу, що знову просочилась на землі Циркути. А зараз продемонструю її смерть.
Я відчула, як до мене хтось підійшов. Ахазові чоботи віддалились. Було байдуже. Навіть... ні, не так! Втомлене серце зробило стрибок в грудях від ледь відчутної радості. Ще трішки.
Ярий опустився навпочіпки і, схопивши мене за плечі, посадив. Спина нестерпно заболіла. Руки в мене безсило звисали, правиця опинилася за спиною. Не мала сили її пересунути.
Неймовірним зусиллям примусила себе повернути голову і глянула на Ярого. Але він не дивився на мене, просто тримав за плечі. Його обличчя було до мене в профіль.
— Сюди дивись, Стожаре, — скомандував Ахаз.
Я байдуже поглянула на нього. Люди, що стояли за дзеркалами, перед вогнем, видавались химерними тінями. Ахаз на їх тлі виділявся чітко — високий, могутньої статури, одягнений сьогодні не в просту сорочку і штани. Білий камзол, розшитий золотом, приковував погляд, як і світлий розкішний плащ із хутром, накинутий на плечі. Штани його теж були білими — так незвично було бачити цей сліпучий колір після стількох днів темноти. За спиною — сріблястий лук та стріли. Голову Величного вінчала срібна корона. Я побачила їх, і не одну — в тьмяних відблисках довкола. Тут зібрались усі Величні Циркути. Мені складно було пригадати, хто я така, але цей факт чомусь видався цілком зрозумілим і ясним.
Величні.
А я — Стожар.
Вороги.
— Приємно було провести з тобою стільки часу. Передавай вітання своїм попередникам на тому світі. Якщо там щось є, — сказав Ахаз холодно. — А, і своїй подружці-напівчаклунці також. Вона вчора здохла.
І потягнув за тканину.
Я забула про все на світі, коли темне полотно полетіло на землю, здійнявшись одутлою хвилею.
Водночас із цим щось невелике, холодне ковзнуло мені на долоню руки, що була за спиною. Теплі, шорсткі пальці стиснули мою руку, змушуючи втримати річ. Та мала гострі краї.
— Борися, — прошепотів голос над самим вухом.
Дзеркало попереду оголилось. І в ньому чітко, як в білий день, я побачила блідого Ярого, що все ще був поруч і не дозволяв мені рухнути на землю, і себе. А поряд із дзеркалом, з іншого від Ахаза боку, стояв молодий чоловік. Наші погляди зустрілись. Його, чорний, як смола, не відривався від мого обличчя.
Я згадала, хто це.
Тієї ж миті відчула, як груди сповнює неймовірна, жагуча, пекельна злість. Така, що могла породити тільки одне: прагнення помсти. Прагнення вбити.
Тієї ж миті відчула, як праву руку обдало крижаним холодом. Стиснула судомно пальці і в них та в долоню вп’ялись чотири гострі кути. Не бачила, та знала, що тримаю. Відчула.
То був патрійський герб.
Тієї ж миті відчула, як з-під землі, зі стелі, з невидимих стін, оминаючи криві дзеркала, пронизуючи наскрізь Величних та їх Спадкоємців, які не могли, звичайно ж, нічого того ні бачити, ні відчувати, прорвались тисячі, мільйони сяйливих, потужних променів. І всі зійшлися в мені.
Я поглянула на Ахаза.
— Прокидайтеся, — мовила неголосно. Куди й поділись біль та втома. Від того, як несподівано і стрімко тіло наповнювалось силою, що проникала в нього звідусіль, та найбільше — через стиснений кулак правиці, голова на секунду пішла обертом.
А тоді я усвідомила, що затягуються рани й опіки. Що кілки, встромлені