Зворотний бік світла - Дарунок Корній

Мальва кинулася до дзеркала, щоб роздивитися краще дивовижу в себе на шиї, й остовпіла — у дзеркалі виднілася лише її тонка довга шия без жодних ознак присутності чого-будь на ній. Мальва опустила очі на ланцюжок, він спокійнесенько лежав на місці. Перевела очі на дзеркало — нічого. Раптом вухо Мальви вловило десь зовсім поруч якийсь незрозумілий гул, наче працювала недалечко пралка чи якась інша кухонна машина. Сусіди? Незважаючи на дурнуватий стан, вона ще реагувала на сторонні звуки. Значить, жива і не божевільна. В кімнату обережно постукали. За дверима почувся мамин голос:

— Доню, до тебе можна?

— Угу! — буркнула.

Мама ніколи не заходила в кімнату не стукаючи. В Мальви класні батьки. Відтоді, як отримала власну кімнату, котра вважалася «виключно її приватною територією», це золоте правило діє.

— Мальво, давай сюди свій ранець, кину в пралку. Що там у дзеркалі видивляєшся, знову по шиї дістала на тренуванні? — Мама побачила маніпуляції доньки навколо шиї і підійшла ближче. — Та ні, начебто синців нема.

Дівчина здивовано стенула плечима.

— Мамо, ти нічого справді у мене на шиї не бачиш?

— Нічого, все як завжди — худюща довга шия, мов у гуски, — мама, як і дзеркало, не помічали ланцюжка. Цього разу Мальва навіть не встигла образитися на дурне порівняння її шиї з гусячою. Хіба зараз до цього! — Ходи, доню, вечеряти, а то ще трохи, і перетворишся на скелет, обтягнутий шкірою.

Мальва ніяк не зреагувала на ці кпини і навіть кивнула, ніби погоджувалася зі словами мами. Думки дівчини рухалися геть в іншому керунку. Мама взяла з ліжка брудний наплічник і заклопотано подивилася на доньку, чи часом не захворіла дитина, якась надто сумирна сьогодні. Навіть розмовляє нормальною людською мовою без «тіпа», «прикинь» та «підканаєш».

Коли за мамою закрилися двері кімнати, Мальва пробувала дивитися на оберіг і через мікроскоп, який подарували їй на десятиліття, і через лупу, і через сонячні окуляри — дарма. Ланцюжок з себе не знімала, внутрішній інстинкт самозбереження говорив — цього не варто робити. Якщо лише власні очі без допоміжного чогось могли його бачити, то не все тут просто. Вкотре подивилася на себе в дзеркало. Нічого — гола шия. Маячня! Притулила руку до чола, може, вона захворіла, там типу — гарячка й марення? Фігушки — лоб був звичайним.

Мальва знала, що батьки її вдочерили. Тато розповів про це, коли дівчині виповнилося десять років. Вона на диво спокійно сприйняла новину, наче давно здогадувалася. Довелося навіть заспокоювати батьків, що все гаразд, що вона їх за це ще більше любить, бо ніколи навіть не могла подумати, що нерідну дитину можна так шалено любити та огорнути теплом, як то робили тато з мамою. Не відає, звідки вона знайшла ті слова в десятирічному віці для названих батьків, однак після почутої новини ще більше їх заповажала. Поза хатою, спостерігаючи за мамами та татами своїх однокласників, приятелів та знайомих, порівнюючи тих зі своїми предками, робила невтішні висновки: її батьки — найідеальніші. Тепер вона стовідсотково переконана, так зване біологічне батьківство — то тільки напівусвідомлення справжнього. Мама Оля й тато Назар — найсправдешніші, і їй зовсім не кортіло знати, хто справжні, тобто біологічні. Могла на світ божий вилізти гидка та осоружна правда. Може, її банально підкинула зозуля-матуся під двері пологового будинку в якомусь богом забутому містечку, а ще гірше — викинула як непотріб у сміттєпровід, типу помилка юності. Он шпальти газет рясніють такими подіями. Швидше за все, буденна історія — якась малолітня дуринда народила її в шістнадцять, злякалася наслідків та відповідальності, і маєш… А батько? Хто зна, чи матуся-зозуля й ім’я його знала? Правда могла виявитися страшною, неприємною або тривіально-банальною, тому краще нічого не знати.

В кімнату знову чемно постукали. Відчинилися двері, і вигулькнула голова мами. Звісно, те, що в кімнаті доньки мертва тиша, насторожувало. Ніякого тобі вереску з дівідішніка Леді Гага чи Шакіри або звичного галасу та крику через телефонні розмови. Мальва завжди була своїм у дошку хлопцем у школі. Друзів у неї вистачало — і серед хлопців, і серед дівчат. Телефон зазвичай вечорами не вмовкав. А сьогодні раптом захотілося залишитися наодинці з тою дурнуватою скринькою, от і вимкнула мобілку, а на хатній їй вже давно ніхто не телефонує, навіть не певна, чи взагалі хто-будь з друзів пам’ятає номер її домашнього телефону. Завтра вранці, коли вона ввімкне мобілу, там, певне, буде сто пропущених дзвінків. Так, маму можна зрозуміти — вона хвилюється:

— Доню, рідненька, ти не захворіла часом? Принишкла, мов мишка. Ходи, люба, вечеряти.

Блін гарєлий, усі-пусі! Ноу, не захворіла вона, та хіба мамі правду скажеш. Чи повірить? Та й про що розказувати? Про галюцинації з ланцюжками чи про дивну зустріч з незнайомцем? Психіатр забезпечений! Не захворіла — точно. Тільки трохи офігіла. Скривилася гірко і для годиться буркнула, щоб уже зовсім не виглядати закумареною:

— Захворієш тут, коли ти кожні п’ять хвилин зазираєш до кімнати. Релаксую я, ма. Такий у мене новий прикол! О!

Дівчина показово всілася на підлогу, склала ноги в позі лотоса і закрила очі. Мама скептично посміхнулася.

— Довго не релаксуй, а то ще впадеш у нірвану. Їсти йди, чудо.

Дівчина ствердно хитнула головою, але очей не розплющила. Згадалося дитинство. Еге ж, захворієш? Ото сказала! Мальва по-справжньому ніколи й не хворіла. Так, батьки, чемно виконуючи всі сучасні приписи лікарів, робили їй профілактичні щеплення, час від часу перевіряли зуби, очі, хребет, серце і теде. Тепер це регулярно роблять у спортивному диспансері. А от хворіти по-справжньому Мальві не довелося — ні вітрянок, ні коклюшів, ні грипів, ні ангін, навіть звичайних застуд не мала. Звісно, вона інколи пропускала садочок, а згодом і школу, та це траплялося виключно з її ініціативи. Один з її секретів. От набридло ходити до школи, тупо дістала вчителька чи то контрольна з хімії, яку терпіти не може, на носі, й дівчинка Мальва на ніч задумувала бажання, щоб на ранок почати шмаркати чи кашляти, — і готово. Бажання збувалося. Коли ж набридало хворіти і силоміць запихати в себе, під пильним оком матусі, всяку гидоту, починаючи з бабусиних відварів й закінчуючи приписами дільничного лікаря, яку її норовистий організм не дуже-то хотів приймати, тоді доводилося задумувати на ніч нове бажання — бути здоровою, і всі кашлі, нежиті, першіння в горлі мигцем