Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

— Давай, скотино, — тихо, напружено бурмотів він. — Давай, давай. Падло. Наволоч. Покидьок.

Він навіть не знав, на кого лається.

Айзек з Яґареком перейшли міст повільно, тримаючи і супутника, і мішок з необхідними речами. Навколо них розходилися люди, даючи дорогу, і лише кпили услід трійці. Їм треба було триматися напоготові, щоб насмішки не переросли у сутичку.

Якщо якісь знуджені сміливці вирішили б порозважатися, причепившись до жебраків, це була б катастрофа.

Однак вони перейшли-таки міст, на якому почувалися одинокими і беззахисними, де сонце, здавалося, підкреслювало їхні постаті, перетворюючи подорожніх на мішені для нападу. А далі трійця прошмигнула до Малого Кільця. Місто, здавалося, знову зімкнуло навколо них свої губи; вони знову почувалися в безпеці.

Там були й інші жебраки, що тінню ходили за місцевою знаттю, злочинцями із сережками в вухах, товстими лихварями й мамками з манірно стиснутими губами. Андрей злегка ворухнувся, тож Яґарек знову взявся за нього, натискаючи, де слід.

Там було багато бічних вуличок. Айзек з Яґареком могли уникати великих доріг і йти по затінених алейках. Вони проходили під шворками з пранням, натягнутими між терас із різних боків вулиці. Ліниво обпершись на балкони, фліртуючи із сусідами й сусідками, на них позирали чоловіки й жінки в самому спідньому. Трійця проминала купи сміття й розбиті кришки каналізаційних люків, а діти плювали в них із горішніх поверхів або кидали камінці, відразу ж утікаючи.

Як і завжди, Айзек з Яґареком шукали залізничну колію. Надибали її коло станції Підступна, де поїзди до Салакуських Полів відокремлювалися від лінії Зюйд. Підкралися до віадука, що хаотично вився над бруківкою Слинного Вогнища. Повітря над шумним натовпом поступово червоніло з настанням присмерку. Арки були вимазані мастилом і кіптявою, порослі цвіллю, мохом і витривалими в’юнкими рослинами. Вони кишіли ящірками й комахами, а аспіди ховалися тут від спеки.

Айзек з Яґареком завернули в брудний глухий кут біля бетонно-цегляної основи колій. Вони відпочивали. В міських заростях над головою шурхотіло життя.

Андрей важив небагато, однак тягти його ставало все прикріше — здавалося, він важчав із кожною секундою. Вони розправили зболені руки й плечі, глибоко вдихнули. За кілька метрів від їхньої маленької схованки дріботіли натовпи зі станції.

Коли напарники відпочили й поміняли руки, вони підвелися і знову рушили в дорогу. Ішли бічними вуличками, у затінку лінії Зюйд, до серця міста — Штиря та веж Вокзалу на вулиці Відчаю, яких іще не було видно через кілометри будинків довкола.

Айзек почав говорити. Він розповів Яґареку, що, за його задумом, мало відбутися вночі.

Дерхан попрямувала звалищем Сірого Меандру до Ради Конструктів.

Айзек попередив Конструктовий Інтелект, що вона прийде. Жінка знала, що на неї чекають. Ця думка її тривожила.

Підходячи до порожнини, де ховалася Рада, вона раптом почула, як їй здалося, стишене шепотіння. Напружившись, Дерхан витягла пістоль. Перевірила, чи він заряджений, чи повна панівка.

Дерхан ішла дуже обачно, намагаючись не видавати жодного звуку. В кінці тунелю зі сміття вона побачила край майданчика. Хтось пройшов повз її поле зору. Вона сторожко наблизилась.

Тоді повз купу розкиданого сміття пройшов інший чоловік, і вона побачила, що той зодягнений у робітничий комбінезон та похитується під вагою своєї ноші. Через плече в нього був перекинутий моток кабелю в чорній поплітці, що обвивав його, неначе якийсь хижий полоз.

Дерхан трохи випрямилася. Це не варта чекала на неї. Вона була в осерді Ради Конструктів.

Дерхан увійшла на майданчик, нервово поглядаючи вгору, аби перевірити, чи нема над головою вартових дирижаблів. Тоді вже звернула увагу на те, що відбувалося перед нею, охнувши від масштабів зібрання.

З усіх боків було зі сто чоловіків і жінок, зайнятих всілякими незрозумілими завданнями. Переважно це були люди, однак серед них виднілося кілька водяників і навіть дві хепрі. Всі вони були зодягнені в дешевий, брудний одяг. Майже усі тримали перед собою величезні мотки промислового кабелю.

Там були які завгодно його різновиди. Переважно чорний, але траплялися й коричневі, сині, червоні й сірі поплітки. Були мотки завтовшки як людське стегно, під якими згиналися пари кремезних чоловіків. Були й клубочки дроту не більш як десять сантиметрів у діаметрі.

Коли Дерхан увійшла, бурмотіння на «галявині» припинилося. Всі очі звернулися на неї. Кратер звалища кишів тілами. Дерхан зглитнула й уважно на всіх подивилася. До неї на слабких, тендітних ногах дріботів аватар.

— Дерхан Сумолок, — тихо сказав він. — Ми готові.

Якийсь час Дерхан перемовлялась із аватаром, уважно звіряючись із намальованою мапою.

Кривава впадина в розчахнутому черепі аватара смерділа особливо сильно. У таку спеку його неповторний сморід напівзогнилого мертвяка було неможливо витримувати, тож Дерхан затримувала дихання, як тільки могла, судомно ковтаючи повітря, коли вже доводилося, крізь брудний рукав плаща.

Поки вони розмовляли, решта зібрання трималася на шанобливій відстані.

— Це майже вся моя органічна паства, — сказав аватар. — Я відправив рухомих Мене доставити термінове повідомлення, і вірні, як бачиш, зібралися. — Він зупинився і клацнув — чужорідний, нелюдський звук. — Треба починати, — продовжив. — Уже сімнадцять хвилин по п’ятій.

Дерхан подивилася на небо, колір якого ставав все більш насиченим, попереджаючи про сутінки. Вона не сумнівалася, що хронометр, котрий перевірила Рада Конструктів, — якийсь годинниковий механізм, схований глибоко в нутрощах смітника, — був точним до секунди. Жінка кивнула.

За командою аватара паства вирушила зі звалища, похитуючись під вагою кабелів. Перш ніж піти, вони поверталися до тієї точки у стіні звалища, де ховалася Рада Конструктів. На мить зупинившись та поклавши за потреби кабель на землю, вони виконували руками релігійний жест, схожий на зімкнуті коліщатка.

Дерхан дивилася на них із тривожним передчуттям.

— Їм не вдасться, — сказала вона. — Їм бракує сили.

— У багатьох є візочки, — відповів аватар. — Вони йтимуть позмінно.

— Візочки? — запитала Дерхан. — Звідки?

— У когось свої власні. Інші купили їх чи орендували сьогодні за моїм наказом. Вони нічого не крали. Привернути до себе увагу було б занадто ризиковано, нас могли б викрити.

Дерхан відвернулася. Її непокоїло, що Рада настільки сильно контролювала своїх послідовників-людей.

Коли зі звалища пішли останні запізнілі, Дерхан з аватаром наблизилися до нерухомої голови Ради Конструктів. Рада лежала на боці, перетворившись на невидимі нашарування сміття.

Поруч лежав в очікуванні короткий, товстий моток кабелю. Кінець був