Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль
— Чому б тобі не зробити все тут? — запитав аватар.
Айзек злегка похитав головою.
— Це б не спрацювало. Тут глушина. Нам треба використати потужність фокусної точки міста, де всі лінії перетинаються.
Нам доведеться піти до Вокзалу на вулиці Відчаю.
Розділ сорок сьомий
Тягнучи за собою одутлий лантух з розібраною технікою, Айзек та Яґарек кралися тихими вуличками Сірого Меандру і вгору цегляними сходами лінії Зюйд. Немов пошарпані міські волоцюги, зодягнені в просторе дрантя, вони важко брели крізь Новий Кробузон до свого непевного сховку біля залізничних колій. Почекали, доки повз пролетить крикливий потяг, енергійно пихкаючи трубою, й продовжили путь крізь стіни гарячого повітря над розпеченими залізними рейками.
Була середина дня, повітря липло до тіла, як гаряча припарка.
Айзек опустив свій край лантуха й потяг на себе розхитані двері. Цієї ж миті двері відчинилися від поштовху зсередини. Дерхан ковзнула назовні, причинивши за собою двері. Айзек мигцем побачив якусь тінь у кутку.
— Знайшла декого, Айзе, — прошепотіла вона.
Голос жінки бринів. На замурзаному обличчі повнилися слізьми червоні очі. Вона коротко махнула рукою в кінець кімнати.
— Ми чекали.
З Радою мав зустрітися Айзек. Яґарек міг навіяти побожний трепет і замішання, однак не довіру, Пенджфінчесс не пішла б, тому кілька годин назад Дерхан виперли в місто на виконання жахливого завдання. Через це настрій у неї був препаскудний.
Покинувши хатину, жінка швидко пробиралася в смоляній імлі нічних вулиць і плакала, розмазуючи по обличчю брудні патьоки. Вона йшла, низько нагнувши голову, оскільки знала: серед нечисленних перехожих ризик нарватися на вартових занадто високий. Важке, повне жахіть нічне повітря висотувало лишки життя.
Та піднялося сонце, імла повільно занурилася в стічні канави, і йти стало легше. Дерхан наддала ходи, ніби опір матерії темряви їй більше не заважав.
Завдання її менш жахітним не стало, однак необхідність притлумила жах; він огортав жінку не так сильно. Не було часу зволікати.
Чотири чи більше милі до лікарні в Сиріацькому Колодязі вона простувала хитромудро закрученими вуличками нетрів, серед руїн занедбаної архітектури. Дерхан побоялася їхати на таксі — водієм міг виявитися вартовий шпиг, агент для вилову злочинців, таких, як вона. Тому жінка якомога швидше крокувала в тіні лінії Зюйд та все вище піднімалася над дахами, чимдалі тікаючи від серця міста. Роззяплені арки з крихкої цегли височіли над приземкуватими вулицями Сиріаку.
На станції Сиріацький Схід Дерхан зійшла з колій і повернула до плутанини вулиць, південніше від неспокійних вод Великої Смоли.
Було нескладно пройти на шум і крики вуличних торговців до нетрів Тинктурного Променаду, широкої брудної вулиці, що з’єднувала Сиріак, Пелоруські Поля і Сиріацький Колодязь. Вона тягнулася вздовж Великої Смоли, неточним відлунням повторюючи її згини, й змінювала по дорозі свої імена: спершу ставала Віньйонським Шляхом, далі — Сріблоспинною вулицею.
Дерхан спритно огинала хрипкі сварки, хиткі двоколки й на диво живучі напіврозвалені будівлі. Вона йшла до цілі, як мисливець, прямуючи на північний схід. Урешті, коли дорога під гострим кутом повернула на північ, жінка набралася сміливості та шмигонула поперек, суплячись, мов божевільна старчиха, і кинулася до центру Сиріацького Колодязя — Верулінської лікарні.
Це була величезна стара будівля, оздоблена башточками й різноманітними архітектурними оборками з цементу й цегли: боги й демони перезиралися з-понад вікон, здиблені дракони під дивними кутами виростали з-під багаторівневих дахів. Триста років назад тут діяв помпезний санаторій для божевільних багатіїв, коли район був ще крихітним передмістям. Нетрі розрослися, як гангрена, й поглинули Сиріацький Колодязь: пансіонат випотрошили й перетворили на склад дешевої вовни. Потім він збанкрутував, і там оселилася злодійська шайка, після того — невдала спілка тавматургів. Урешті будівлю викупив Верулінський орден і та знову стала лікарнею.
«Знову тут знаходитимуть зцілення стражденні», — казали монахи.
Без належних коштів і медикаментів, з лікарями й аптекарями, які у нечисленні вільні години приходили допомагати, спонукувані совістю, та медперсоналом із набожних, однак не навчених монахів і черниць, Верулінська лікарня стала місцем для смертельно хворих бідаків.
Дерхан пройшла повз сторожа, не обізвавшись на його питання, ніби оглухла. Він підвищив голос, однак вирішив не йти слідом. Вона піднялася сходами на другий поверх, де містилися три палати.
А там вона... почала полювання.
Дерхан запам’ятала, як марширувала повз ряди застелених чистою, бляклою білизною ліжок під масивними склепінчастими вікнами, повними холодного світла, повз тяжке сопіння й повільно вмираючі тіла. Стурбованому монахові, який поспішно задріботів до неї і запитав, що їй треба, вона наплела зі слізьми на очах про свого смертельно хворого батька, що той зник, пішов серед ночі безвісти помирати, і що чула, ніби він міг опинитися тут, серед цих янголів милосердя. Монах увесь роздувся від благочестя й дозволив їй лишитися та шукати батька. Дерхан, в очах якої знову забриніли сльози, запитала, де в них лежать найтяжчі хворі, оскільки її тато був при смерті.
Монах мовчки вказав на подвійні двері в кінці велетенської кімнати.
Жінка пройшла крізь двері й уступила в пекло, де розкинулася смерть. Єдиним заспокоєнням від болю й занепаду були хіба постелі без блощиць. Молода черниця з очима, повними безбережного жаху, зупинялася час від часу біля того чи іншого ліжка й звірялася з папірцем, прикріпленим до бильця, упевнюючись, що так — пацієнт помирає, і ні — він ще живий.
Дерхан глянула вниз, зазирнула в табличку, прочитала діагноз і рецепт: «Некроз легень. Знеболювальне 2 дози лаудануму / 3 години». І поряд іншою рукою: «Лаудануму немає в наявності».
Для хворого на наступному ліжку недоступними ліками була споррова вода. Для третього — судифіл кальціаха, котрий, якщо Дерхан прочитала правильно, вилікував би пацієнта від руйнування кишківника за вісім прийомів. І так по всій палаті тяглася вервечка листків із безглуздою інформацією про те, що могло би позбавити хворих від болю.
Дерхан зайнялася тим, за чим сюди прийшла.
Жінка оглянула пацієнтів чіпким оком — мисливець на ледь животіючих. Вона приблизно уявляла критерії пошуку — при тямі й не геть тяжкий, що живе не останній день. Від того стало якось млосно і погано на душі. Черниця побачила її, підійшла та, на диво спокійно, запитала, кого вона шукає.
Дерхан на неї не зважала й
