Американські боги - Ніл Гейман
— Думаю, так. Принаймні один спосіб я знаю.
— Це добре. А навпаки? Ти знаєш, як зробити навпаки? — і вона стиснула своєю холодною рукою його долоню.
— Навпаки?
— Ага. Мені здається, що я заслужила на це, — шепнула вона.
— Я не хочу цього робити.
Вона мовчала. Просто чекала.
— Добре, — погодився зрештою Тінь. Він відпустив її руку і підніс долоню до її шиї.
— Впізнаю свого чоловіка, — з гордістю мовила Лора.
— Я люблю тебе, мила, — сказав Тінь.
— Я люблю тебе, цуцику, — зашепотіла вона.
Він зімкнув пальці навколо золотої монетки, яка висіла в неї на шиї. Різко потягнув за ланцюжок, і той легко порвався. Тоді затис монетку між вказівним і великим пальцем, дмухнув на неї і розкрив долоню.
Монетка зникла.
Її очі досі були розплющеними, але тепер — порожніми.
Він нахилився і легенько поцілував її у холодну щоку. Вона не відповіла. Він і не сподівався. Повільно підвівся, вийшов із грота і позирнув у ніч.
Буря минула. Повітря пахло свіжістю, чистотою і початком.
Завтра буде збіса чудовий день. Він був у цьому певен.
Частина четверта
Епілог. Про що небіжчики мовчать
Розділ дев’ятнадцятий
Люди пояснюють історії, розповідаючи історії. Розумієте? Єдиний спосіб пояснити історію — чи то собі, чи то іншим — розповісти її. Це — сон і встановлення рівноваги. Чим точніша мапа, тим краще вона відтворює територію. А найточнішою мапою буде сама територія — досконало точною і досконало безглуздою. Розповідь — це така мапа, яка і є місцевістю. Про це не слід забувати.
З нотаток пана Ібіса
Двоє чоловіків їхали на мікроавтобусі «Фольксваґен» трасою 1-75 до Флориди. Вони були за кермом ще від світання — точніше, за кермом був Тінь, а пан Нансі сидів на передньому пасажирському сидінні і з болем на обличчі пропонував підмінити. Тінь відмовляв.
— Ти щасливий? — раптом запитав Нансі. Перед тим він кілька годин розглядав Тінь. Коли б Тінь не позирав праворуч, завжди ловив на собі погляд темно-карих очей Нансі.
— Не певен. Але я поки що не мертвий.
— Га?
— Не кажіть про жодну людину ніби вона щаслива, поки вона не помре. Геродот.
Пан Нансі підняв посивілу брову і зауважив:
— Я поки що не мертвий, і саме цей факт дуже докладається до того, що в мене повні штани радості.
— Ця хрінь, з Геродота, вона не значить, що мертві щасливі. Вона значить, що не можна робити висновків з чийогось життя, поки не поставиш крапки.
— Я не роблю висновків навіть тоді, — стенув плечима Нансі. — А щодо щастя... Існує достобіса різних видів щастя. Так само, як і достобіса різних видів мертвих. Я просто беру те, що можу взяти, там, де можна.
Тінь змінив тему:
— Ті гелікоптери. Ті, які забрали геть мертвих і поранених.
— А що з ними?
— Хто їх прислав? Звідки вони взагалі взялися?
— О, не переймайся цим. Вони — ніби валькірії. Канюки. Прилітають, бо повинні прилетіти.
— Як скажеш.
— Про мертвих і поранених потурбуються. Можу сказати тільки, що старий Шакал матиме гаряченький місяць. Слухай, Тіньочку, а скажи-но мені щось.
— Що саме?
— Ти навчився чогось із цієї пригоди?
— Не знаю, — знизав плечима Тінь. — Більшість із того, що я дізнався на дереві, я вже забув. Здається, я декого зустрів. Але я більше ні в чому не певен. Це так, ніби я побачив сон, який мене змінив. Такі сни запам’ятовуєш назавжди, і десь у глибині душі живе це знання, але коли намагаєшся пригадати деталі, вони просто вислизають у тебе з голови.
— Ага, — сказав Нансі. А тоді неохоче додав: — А ти не такий вже і тупий.
— Може, й не тупий, — погодився Тінь. — Але мені хотілося б залишити собі більше з того, що втрапляло мені до рук відтоді, як я вийшов з тюрми. Мені дано було стільки всього, а я усе це втратив.
— Думаю, у тебе залишилося більше, ніж ти думаєш.
— Ні.
Вони перетнули кордон Флориди, і Тінь вперше побачив пальму. Він подумав, чи, бува, пальму не посадили на кордоні спеціально, аби не залишалось жодних сумнівів щодо того, у якому ви штаті.
Пан Нансі засопів, і Тінь крадькома зиркнув на нього. Старий все ще виглядав дуже змарнілим, в його диханні чулися хрипи. Тінь не вперше запереживав, чи старому не завдали якоїсь травми, яка пошкодила б його легені чи грудну клітку. Нансі відмовлявся від будь-якої медичної допомоги.
Флорида тягнулася довше, ніж Тінь передбачав, тому поки вони дістались до маленького одноповерхового дерев’яного будиночка зі щільно зачиненими віконницями на околиці Форт-Пірса, було вже доволі пізно. Нансі пояснював дорогу впродовж останніх кілометрів. Тоді запросив Тінь залишитись на ніч.
— Я можу поселитися в мотелі, — спробував відмовитися Тінь, — без проблем.
— Ти можеш, звісно. І це мене образить. Очевидно, я нічого тобі не скажу. Але мене це сильно образить. Дуже сильно. Тому краще залишайся тут. Я постелю тобі на канапі.
Нансі відчинив віконниці, які захищали дім від негоди, і розчахнув вікна. В домі стояв затхлий, вогкий і трохи солодкий дух — так, ніби там мешкали привиди давно померлого печива.
Тінь неохоче погодився залишитися на ніч, і ще неохочіше погодився сходити з паном Нансі до бару на іншому кінці вулиці «тільки на один келишечок, поки вдома провітриться».
— Ти бачив Чорнобога? — запитав Нансі, поки вони чимчикували липкою флоридською ніччю.
Повітря роїлося від летючих тарганів, а земля набухала створіннями, що скрекотіли й поклацували. Пан Нансі підкурив сигариллу, вдавився димом і закашлявся. Але курити не припинив.
— Коли я вийшов з печери, його вже не було.
— Думаю, поїхав додому. Знаєш, там він чекатиме на тебе.
— Ага.
Вони мовчки дійшли до кінця вулиці. Бар був не надто вишуканим, але його двері були гостинно розчинені.
— Я заплачу за перше пиво, — оголосив Нансі.
— Ми ж зайшли тільки на одне пиво!
— А ти у нас що, товариство тверезості?
Нансі заплатив за перші два пива, а Тінь розрахувався за наступні два. Він із жахом