На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Капітан Лютар? — запитав він.

— Так, — відповів Джезаль, — я покличу полковника.

— В цьому немає необхідності. Моє повідомлення адресоване вам.

— Невже?

— Верховний суддя Маровія вимагає, щоб ви з'явилися у його кабінеті. Негайно. Вам краще взяти мого коня.

Джезаль спохмурнів. Йому це зовсім не подобалось. Єдиною причиною, з якої лицар-вісник міг принести йому повідомлення, була подорож до Будинку Творця. Він не бажав більше до цього повертатися. Він хотів, щоб це залишилось в минулому, забулося, разом із Баязом, його північанином і тим огидним калікою.

— Верховний суддя чекає, капітане.

— Так, звісно.

Схоже, діватися було нікуди.

— О, капітане Лютар! Для мене честь знову вас бачити!

Джезаль був не надто здивований натрапити на безумця Сульфура перед самою канцелярією верховного судді. Він навіть більше не здавався безумцем — просто ще однією частиною остаточно збожеволілого світу.

— Величезна честь! — торохтів він.

— Навзаєм, — сухо відказав Джезаль.

— Я дуже радий, що вдалося з вами зустрітись, адже ми обидва ось-ось відпливаємо! — У мого господаря для мене ціла купа доручень. — Він важко зітхнув. — Хоч би на мить передихнути, чи не так?

— Так, я вас розумію.

— І все ж, для мене справжня честь вас бачити, ще й після перемоги на Турнірі! Знаєте, я бачив увесь бій — мені надзвичайно пощастило стати очевидцем цього дійства! — Він широко всміхався, а його різнобарвні очі сяяли. — Тільки подумати, що ви збиралися покинути фехтування. Ха! Але ви все ж протрималися до кінця, як я й передбачав! Так-так, і тепер ви пожинаєте плоди! Край Світу, — тихо прошептав він, так наче ці слова могли накликати біду. — Край Світу. Уявляєте? Я заздрю вам, о так!

Джезаль закліпав.

— Що?

— Що! Ха! Ви ще питаєте «що»! Ви безстрашні, сер! Безстрашні!

І Сульфур попростував геть мокрою Площею маршалів, посміюючись про себе. Джезаль був настільки спантеличений, що навіть не зміг назвати його клятим бовдуром, коли той уже був далеченько.

Один із численних клерків Маровії провів його порожнім, лунким коридором до двопільних дверей. Він зупинився перед ними і постукав. Після крику у відповідь повернув ручку і потягнув половинку дверей на себе, чемно відступивши вбік, щоб пропустити Джезаля.

— Можете заходити, — тихо мовив він, коли вони якийсь час постояли.

— Так, так, звісно.

Величезна кімната за дверима була моторошно тихою. Меблів у цьому широченному, обшитому панелями кабінеті було напрочуд мало, та й ті, що були, виглядали занадто масивними, неначе призначались для значно більших за Джезаля людей. Складалось враження, що він прибув на власне судове засідання.

Верховний суддя Маровія сидів за велетенським столом, поверхня якого була начищена до дзеркального блиску, і всміхався до Джезаля доброю, нехай і дещо жалісливою усмішкою. Маршал Варуз сидів зліва від нього, винувато роздивляючись власне розмите відображення. Джезаль навіть не думав, що може почуватися ще більш пригніченим, але побачивши третього члена зібрання, він усвідомив свою помилку. Баяз самовдоволено всміхався. Джезаль відчув легкий приплив паніки, коли двері за ним зачинились: клацання засувки прозвучало як брязкіт важкого засува на тюремній камері.

Баяз підвівся й обійшов стіл.

— Капітане Лютар, дуже радий, що ви змогли до нас приєднатися.

Старий взяв спітнілу руку Джезаля і міцно стиснув її між своїх долонь, заводячи його вглиб кімнати.

— Дякую, що прийшли. Щиро дякую.

— Е-е, звичайно.

Ніби у нього був вибір.

— Що ж, вам напевно цікаво, чому ми тут зібралися. Дозвольте мені пояснити. — Він відійшов і примостився на краю стола, наче добродушний дядечко, який зібрався розповісти дитині якусь побрехеньку. — Ми з кількома моїми відважними супутниками — як ви розумієте, це обрані і напрочуд гідні люди, — плануємо велику подорож! Легендарну мандрівку! Грандіозну пригоду! Я не сумніваюся: якщо нам усе вдасться, про це говоритимуть роками. Ба — століттями. — Баяз наморщив лоба, звівши сиві брови. — Ну? Що ви на це скажете?

— Е...

Джезаль нервово глипнув на Маровію й Варуза, але ті ніяк не виявляли свого ставлення до того, що відбувалося.

— Дозвольте сказати?

— Звісно, Джезалю — я можу називати тебе Джезалем?

— Так, е-е, гадаю, так. Е-е, справа в тому, що... Мені не зовсім зрозуміло, до чого тут я.

Баяз усміхнувся.

— Нам не вистачає однієї людини.

Запала тривала, гнітюча тиша. Крапля води скотилася з тім'я Джезаля, злетіла з волосся, стекла носом і ляпнула на плити під його ногами. Його тілом, від живота до самих кінчиків пальців, поволі розтікався жах.

— Ви хочете, щоб це був я? — прохрипів він.

— Дорога буде довгою і важкою, і, найвірогідніше, сповненою небезпек. У нас з тобою там є вороги. Стільки ворогів, що складно уявити. Хто може стати у пригоді більше, ніж перевірений фехтувальник, як-от, приміром, ти? Ще й переможець Турніру!

Джезаль зглитнув слину.

— Дякую за пропозицію, справді дякую, але боюся, що я буду змушений відмовитись. Розумієте, моє місце в армії. — Він нерішуче ступив до дверей. — Я повинен рушати на Північ. Мій корабель скоро відбуде і...

— Боюсь, що він уже відбув, капітане, — сказав Маровія, чий сердечний голос різко зупинив Джезаля. — Можете цим більше не перейматись. Ви не попливете в Енґлію.

— Але, ваша милосте, моя рота...

— Знайде собі іншого командира, — сказав верховний суддя: розуміюче, співчутливо, але надзвичайно твердо. — Я щиро ціню ваші почуття, проте, на нашу думку, це питання нагальніше. Нам важливо, щоб Союз долучився до цієї справи.

— Надзвичайно важливо, — пробурмотів Варуз, підтакуючи.

Джезаль поглянув на трьох старих. Діватись було нікуди. Отже, це і є його нагорода за перемогу у Турнірі? Якась ідіотська подорож чортзна-куди у товаристві старого маразматика і зграї дикунів? Як же він тепер шкодував, що взявся за фехтування! Що взагалі взявся за шпагу! Але яка користь із жалів. Назад дороги нема.

— Я повинен служити своїй країні... — пробурмотів Джезаль.

Баяз розсміявся.

— Є інші способи служити своїй країні, мій хлопчику. Не обов'язково бути ще одним трупом у тій купі, що збереться на крижаній Півночі. Ми відбуваємо завтра.

— Завтра? Але мої речі...

— Не