На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Хто зі мною? — запитав він.
Вони всі були з ним. А як інакше?
Дощило. То була радше мжичка, від якої увесь світ робився вологим. «Легка, мов поцілунок діви», як то кажуть, хоча Шукач уже й не пам'ятав, що це таке. Дощ. Годяща погода для таких оказій. Доу закінчив робити насип, шморгнув носом і встромив лопату в землю поряд із могилою. Вона знаходилась далеко від дороги. Дуже далеко. Вони не хотіли, аби хтось знайшов і вирив Форлі. Усі зібрались колом, тепер вп'ятьох, і опустили очі. Давно вони вже не ховали одного зі своїх. Звісно, якийсь час тому шанка вбили Лоґена, але вони так і не знайшли його тіло. Нехай їхня ватага поменшала всього на одного, але Шукачу здавалося, що вони втратили чимало.
Тридуба нахмурився, роздумуючи, що сказати. Добре, що він був командиром і мав добирати слова. На його місці Шукач навряд чи би зміг із себе хоч щось вичавити. За хвилину Тридуба почав говорити, повільно, як проступає вечірня зоря.
— Це був слабкий чоловік, ба найслабший. Його так і звали. І хіба це не жарт — назвати чоловіка Найслабшим? Найгірший воїн, якого вдалося знайти, щоб здатися Дев'ятипалому. Слабкий воїн, однозначно, але, скажу я вам, у нього було сильне серце.
— Еге, — погодився Мовчун.
— Сильне серце, — повторив Тул Дуру.
— Найсильніше, — пробурмотів Шукач. Чесно кажучи, йому до горла підступив клубок.
Тридуба закивав.
— Потрібна чимала відвага, щоб зустріти свою смерть так, як зустрів він. Щоб вирушити їй назустріч без жодних нарікань. Щоб хотіти її. І не заради себе, а заради інших — тих, кого він навіть не знав. — Тридуба зціпив зуби і взяв хвилину на роздуми, дивлячись на землю. Решта зробила те саме. — Це все, що я хотів сказати. Возз'єднайся із землею, Форлі. Де ми втратили, земля збагатилася.
Доу став навколішки і приклав руку до свіжоскопаної землі.
— Возз'єднайся із землею, — мовив він.
На мить Шукачеві здалося, ніби по його носі скотилася сльоза, але це, певно, був лише дощ. Зрештою, це ж бо Чорний Доу. Він підвівся і з похиленою головою рушив геть, і решта пішла вслід, один за одним, в напрямку коней.
— Прощавай, Форлі, — мовив Шукач. — Більше тобі нічого боятись.
Йому подумалось, що тепер першим боягузом у ватазі буде він.
Нещастя
жезаль спохмурнів. Арді затримувалась. Вона ніколи не затримувалась. Вона завжди приходила першою, де би вони не домовлялись зустрітись. Джезалеві ні краплі не подобалось на неї чекати. Йому постійно доводилось чекати на її листи, що саме по собі було мукою. Стовбичачи на місці, наче дурень, він почувався ще більшим рабом, ніж досі.Джезаль звів похмурий погляд на сіре небо. Суголосно з його настроєм, накрапав дощ. Час від часу він відчував їх легке поколювання на обличчі. Він бачив, як від тих крапель на сірій поверхні озера розходяться кола, як вони блідими штрихами мерехтять на тлі зелених дерев та сірих будівель. Від дощу темний обрис Будинку Творця зробився розмитим. Джезаль поглянув на будівлю з особливим невдоволенням.
Він більше не знав, що тепер про неї думати. Вся ця історія видавалася пропасним жахіттям, і, коли це буває з усіма жахіттями, він вирішив просто забути про неї і вдавати, що нічого такого не було. Йому би це, мабуть, і вдалось, якби клята будівля не падала в очі щоразу, коли він виходив надвір, нагадуючи йому про те, що світ сповнений незбагненних загадок, які ледь не вихлюпуються на поверхню.
— Щоб вона запалася, — пробурмотів Джезаль, — як і той безумець Баяз.
Він глянув на мокрі газони. Дощ відлякував людей від парку, і тепер тут було як ніколи безлюдно. Лише кілька сумних чоловіків тупо сиділи на лавках, заглиблені в особисті переживання, та ще кілька перехожих квапились доріжками бозна-звідки і бозна-куди. Один із них, закутаний у довгий плащ, прямував у його бік.
Джезалева похмурість зникла. Це була вона, він впізнав. Її каптур був низько насунутий на обличчя. Він знав, що день холодний, але це було трохи занадто. Він ніколи би не подумав, що вона з тих, кого може злякати кілька крапель дощу. А все ж він був радий її бачити. Надзвичайно радий. Він усміхнувся і поспішив до неї. Аж тут, коли їх розділяло всього кілька кроків, вона відкинула каптур.
Джезаль ахнув від жаху. Вздовж її щоки, навколо ока й аж до кутика рота простягався великий темно-синій синець. На мить він закляк, дурнувато мріючи, щоби це його поранили натомість неї. Тоді було б не так боляче. Він усвідомив, що затулив рота рукою і витріщився, як нервова дівчинка, яка побачила у ванній павука, але не міг нічого вдіяти.
Арді лише скривилась.
— Що таке? Синця ніколи не бачив?
— Та бачив, але... ти в порядку?
— Звичайно.
Вона обійшла його і рушила доріжкою. Йому довелося поспішити, щоб її наздогнати.
— Це пусте. Я просто впала, от і все. Я незграба. Завжди нею була. Усе життя.
Йому здалося, що вона сказала це із деякою гіркотою.
— Я можу чимось допомогти?
— Чим ти тут допоможеш? Зацілуєш синець?
Якби вони були наодинці, він був би не проти спробувати, але її похмурий погляд підказав йому, що вона думала про цю ідею. Це була якась дивина: синці мали би відштовхувати його, але ні — у його випадку ефект був протилежним. У нього з'явилось майже непереборне бажання обійняти Арді, гладити її волосся, шептати слова розради. Зворушливі. Мабуть, вона би дала йому ляпаса, якби він спробував таке зробити. Мабуть, він би його заслуговував. Вона не потребувала його допомоги. Крім того, він не міг її торкатись. Навколо були люди, чорт би їх побрав, уважні очі. Ніколи не знаєш, хто може спостерігати за тобою. Ця думка його неабияк схвилювала.
— Арді... хіба ми не ризикуємо? Тобто, якщо твій брат...
Вона пирхнула.
— Забудь про нього. Він нічого нам не зробить. Я сказала йому не пхати свого носа в мої справи.
Джезаль не міг утриматись від посмішки. Це мало бути вкрай кумедне видовище.
— Крім того, я чула, що ви відбуваєте до Енґлії з наступним припливом. Хіба я могла відпустити тебе, не попрощавшись?
— Я б
