Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Ти наздогнала Готспорна? — запитав нарешті Висогота.
— Наздогнала. — Цірі витерла чоло рукавом. — Навіть швидко, бо він не поспішав. І зовсім не здивувався, як мене побачив.
* * *
— Панно Фалько! — Готспорн натягнув вуздечку, танцюючим кроком розвернув ворону кобилку. — Що за приємна несподіванка! Хоча, признаюся, не така вже й велика. Сподівався я, не стану критися, сподівався. Знав, що ти, панно, зробиш вибір. Мудрий вибір. Помітив я блиск розуму у твоїх, панно, пречудових і повних чарівності очах.
Цірі під’їхала ближче, так, що вони майже зіткнулися стременами. Потім відхаркнула голосно, схилилася і сплюнула на пісок гостинця. Навчилася плювати в такий спосіб — огидний, але результативний, коли треба було остудити чийсь запал спокусника.
— Я так розумію, — легенько усміхнувся Готспорн, — що ти хочеш скористатися з амністії?
— Погано розумієш.
— Тоді чому я маю завдячувати радістю, яку дає мені вид вродливого личка панни?
— А треба тобі, щоб було чому? — пирхнула вона. — На станції ти говорив, що полюбляєш у дорозі компанію.
— Беззаперечно, — усміхнувся він іще ширше. — Але якщо я помиляюся у справі амністії, то я не впевнений і в тому, що у цій компанії нам буде по дорозі. Ми, як панна бачить, перебуваємо на розстані. Роздоріжжя, чотири сторони світу, необхідність вибору… Символіка, як у тій відомій легенді. На схід поїдеш — не повернешся… На захід поїдеш — не повернешся… На північ… Гммм… На північ від того стовпу — амністія…
— Можеш своїй амністії наказати йти до дупи.
— Це тільки панна накаже. То куди ж, якщо можу запитати, веде дорога? Яким шляхом від символічного роздоріжжя? Майстер Альмавера, мистець від голки, погнав своїх мулів на захід, до містечка Фано. Східний гостинець веде до сільця Ревнощі, але я б відмовляв їхати у тому напрямку…
— Річка Ярра, — повільно промовила Цірі, — про яку мовилося на станції, то ж нільфгардська назва річки Яруги, вірно?
— Така панно вчена, — нахилився він, заглянув їй в очі, — а того не знає?
— Не можеш по-людськи відповісти, коли по-людськи питають?
— Я ж жартував, навіщо відразу гніватися? Так, то та сама річка. Ельфійською і нільфгардською Ярра, на Півночі її звуть Яругою.
— А гирло тієї річки, — продовжувала Цірі, — то Цінтра?
— Так. Цінтра.
— Звідси, де їдемо, як далеко до Цінтри? Скільки миль?
— Чимало. І залежить від того, у яких милях рахувати. Майже кожна нація має свої, тут неважко й помилитися. Вигідніше, методом усіх мандрівних купців, вираховувати такі дистанції у днях. Щоби звідси доїхати до Цінтри, треба десь двадцять п’ять, тридцять днів.
— І куди? Просто на північ?
— Щось дуже панна Фалька до тієї Цінтри цікава. Чому?
— На трон тамтешній хочу вступити.
— Добре, добре. — Готспорн підняв долоню в захисному жесті. — Ту просту алюзію я зрозумів, не стану вже ставити запитань. Найпряміша дорога до Цінтри, хоч як парадоксально, не веде просто на північ, бо перешкоджають бездоріжжя і багнисті міжозер’я. Спершу довелося б прямувати до міста Форгехам, а пізніше — на північний захід, до Метінни, столиці аналогічно названої країни. Потім належало б їхати через рівнину Маг Дейра, купецьким шляхом аж до міста Нойнройт. Тільки звідти треба тримати північним шляхом, що веде долиною річки Йелени. Звідти вже потрапити просто: шляхом безперервно тягнуться загони й транспорти військові, через Назаїр і Сходи Марнадалю, перевал, що веде на північ до долини Марнадаль. А долина Марнадаль — то вже Цінтра.
— Гммм… — Цірі вдивлялася у затуманений горизонт, із розмитою лінією чорних гір. — До Форгехама, а тоді на північний захід… То значить… Куди?
— Знаєш що, панно? — Готспорн легенько усміхнувся. — Я, власне, до Форгехама прямую, а потім до Метінни. О, тією доріжкою, що поміж сосенками піском золотиться. Нехай же панна їде зі мною, то й не заблукає. Амністія амністією, але приємно мені буде з такою чарівною панною подорожувати.
Цірі зміряла його найхолоднішим поглядом, на який її вистачило. Готспорн прикусив губу у грайливій посмішці.
— То як?
— Їдьмо.
— Браво, панно Фалько. Мудре рішення. А я казав, що панна настільки ж мудра, наскільки вродлива.
— Припини титулувати мене панною, Готспорне. У твоїх устах воно звучить якось образливо, а я не дозволяю нікому себе безкарно ображати.
— Як панна накаже.
* * *
Чарівний світанок не справдив очікувань, підманув. День, який після нього настав, був сірим і мокрим. Волога імла добре притьмарювала яскравість осіннього листя похилених над дорогою дерев, що палали тисячами відтінків вохри, червені й жовті.
У вологому повітрі пахло корою і грибами.
Їхали ступою по килиму опалого листя, але Готспорн часто підганяв свою ворону кобилку легким клусом чи галопом. Цірі тоді дивилася у захваті.
— Вона має якесь ім’я?
— Ні, — блиснув зубами Готспорн. — Я сприймаю коней як необхідність, міняю їх досить часто, не прив’язуючись. Давати коням ім’я, якщо ти не займаєшся їхнім розведенням, вважаю за претензійне. Ти зі мною погодишся? Кінь Воронок, пес Бурко, кіт Мурко. Претензійно!
* * *
Цірі не подобалися його погляди й багатозначні усмішки, а особливо насмішкуватий тон, яким він заговорював і відповідав на запитання. Тож вона трималася простої тактики — мовчала, говорила напівфразами, не провокувала. Якщо вдавалося. Вдавалося не завжди. Особливо коли він теревенив про оту свою амністію. Коли вона — вкотре і досить гостро — виказала своє несприйняття, Готспорн несподівано змінив фронт: почав доводити, що у її випадку амністія не є необхідною, бо її не стосується. Амністії охоплюють злочинців, сказав, а не жертв злочинів. Цірі пирхнула сміхом.
— Та ти сам жертва, Готспорне!
— Я говорив цілком серйозно, — запевнив він. — Не для того, щоби збудити твою пташину веселість, а щоб запропонувати тобі засіб врятувати шкіру, якщо тебе схоплять. Зрозуміло, що на барона Касадея щось таке не подіє, як і від Вархагенів ти не маєш очікувати розуміння, ті в найкращому разі лінчують тебе на місці, швидко і, якщо добре піде, безболісно. Але якби ти потрапила у руки до префекта і стала перед суворим, але справедливим обличчям імперського закону… Ха, тоді б я запропонував саме таку лінію захисту: залийся сльозами й заяви, що ти