Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— А взагалі — ми можемо відмовитись, — Дан відкинувся на спинку крісла та провів рукою по чорному з сивиною волоссі. — Про це теж не варто забувати. Белати собі відпочинуть трохи, погуляють Колісією — та й заберуться додому.

— Свого часу саме Патрія запропонувала таку угоду. Можна цілковито втратити традицію. До того ж... люди можуть не оцінити скасування Обміну. Корінні та... Адже дуже багато знедолених рабів стали чудовими громадянами нашої держави, а їх діти теж звуть себе патрійцями.

— Я знаю, Ратмире, до чого ти хилиш. До того, що моя матір — уродженка Бактрії. Але це не означає, що я маю діяти в інтересах бактрійців, персепольців, старотів та інших. Я ж тут народився і ще й Стожаром. Патрія — ось мій єдиний інтерес. І я проти того, аби торгувати зброєю. А ці два зілля саме нею і є.

— Прошу пробачення, якщо образив тебе, Дане, — Ратмирів тон зазвучав примирливо. — Я не хотів.

— Я знаю, все гаразд.

— Давайте зробимо перерву. До завтра. Обдумаймо все гарно, — знову сказав Благодар, підводячись. При цьому камінчики, заплетені в його сиве волосся, легенько задзвеніли. — Особисто мені після оголошення вам умов белатів, а надто після розмови з Величними Персеполю хочеться посидіти на березі Світанового плеса зі своїми лишень думками.

— А як щодо того, аби, попри думки, там була ще й пляшка Срібноліської вишнівки? — шепнув мені Дан. — Не вірю, що ти її не привіз.

Я махнув рукою і перед Даном на столі з’явилась пляшка.

— Прекрасно. Чорногоре, ти як? Милано, Ратмире, Всеславо, Смоляно, Яртуро? Бо я, Благодаре, точно йду з тобою, — звернувся він до усіх по черзі. Зміна теми одразу посприяла зміні атмосфери. У відчутно приємнішому напрямку. Зрештою, Благодар, Дан, Ратмир та Всеслава разом із вишнівкою вирушили на берег плеса, а Милана забрала Яртуру кудись у місто — про щось там вони домовились ще раніше.

— Зустрічаємось завтра о цій же порі. Обговоримо, хто що думає. Сьогодні було просто повідомлення. Загалом, наскільки я знаю, белати нікуди не поспішають, тому можемо думати, скільки треба, — промовив Благодар на завершення, намагаючись не втрачати серйозного вигляду. Але після учорашнього бенкету та нинішніх новин, що з самого ранку захотіли навантажити усіх тягарем державних справ, вишнівка, визнаю, так і манила погляд. Усіх без винятку.

Але я втримався.

— Смоляно, залишишся на два слова? — спитав я, коли всі почали збиратись.

— Добре.

Нарешті ми залишились наодинці. Було чутно, як за дверима совають лави та брязкотять столовими приборами й посудом челядники — помалу знову готували обід, спільний для усіх. Про сніданок після гулянки, що затяглась до світанку, якось ніхто не згадав. Хто хотів — попросив покоївку принести їжу в покої. Наприклад, я, коли ледве розліпив повіки. А тоді снідав в купальні, не вилазячи з крижаної води — аби хоч трохи прийти до тями після короткого сну.

Смоляна не зрушила з місця — сиділа за столом. Дивилась вичікувально.

І якось... дуже обережно. Видалась мені, попри свій незворушний вигляд, беззахисною.

Глянув на неї іншим поглядом. Це було безтактно, але не втримався. Не міг її розгадати.

Хвилювання. Радість. Страх.

Дівчисько.

Я підійшов і, схилившись, відгорнув чорнюще волосся. Поцілував в шию — Смоляна ледь здригнулась, коли торкнувся губами її шкіри. Відчував, яка вона напружена. Провів пальцями в неї по підборіддю, легко розвернув обличчям в свій бік і знайшов поцілунком губи. Занурився в аромат повітря після грози. І не давав їй спокою, доки не відчув, що дівчина розслабилась і сама стала до мене тягнутись.

В голові з’явилась несподівана ідея.

— Давай поїдемо за місто? Прогуляємо сьогоднішні частування. Схоже, Величні тут і так не на один день.

— Здається, саме тому варто нам усім бути в столиці в цей час, — в її погляді загорались знайомі іскринки. Губи почервоніли, щоки — також.

— Ми повернемось увечері. І ніхто не забороняє думати про справи. Але є ще й інші речі. Бачив, як легко спокусились вином замість мудрого споглядання вод ті, що перед тим були сама серйозність? Так, ми вирішуємо долі дуже багатьох людей зараз. Але ж ми й самі люди. Між періодами напруги варто відпочивати. Ходімо, Смоляно.

— Гаразд. Але я переодягнусь в штани. Не люблю їздити верхи в сукні.

— Чекатиму біля виходу.

Було тепло і гарно надворі. Яскраве, але не палюче сонце часом заходило за хмари, що тяглись сіро-білими, схожими на поторсану вату, смугами, застеляючи блакитне небо. Висока трава сягала нам стегон, а коней узагалі ховала аж до ший. Далеко вгорі кружляли рудопері степові канюки, виглядаючи собі здобич. Але летіли вони під лінивим сонцем теж якось неспішно. Внизу ж, навпаки, напрочуд швидко шелестіли лозами маленькі вівсянки й куріпки, що видавали уривчасті різкі звуки.