Меч і хрест - Лада Лузіна

І Марійка подумала, що дивуватися можна без меж, і ніколи, напевно, це Місто не вичерпає своїх таємниць – і страшних, і дивних, і смішних, і абсолютно неможливих…

Тому що зараз перед нею стояла її абсолютно гола викладачка.

– Василино Андріївно, – глухо охнула Марійка, – це ви?

– Ваша покірна слуга, Маріє Володимирівно, – знову схилилася перед нею гроза і гордість Марійчиного інституту. – Київські відьми вітають Вашу Владу на горі Києвиць!

– Як ви сказали, пробачте?.. – розгубилася Ковальова.

– Києвиця, – випросталася Василина, і в її незвично шанобливому голосі промайнули знайомі повчальні нотки, – найперша назва Замкової гори.

– А я все згадувала, згадувала, – забубоніла її учениця, старанно відводячи очі від оголених тілес своєї вчительки. – Київська, Киянка… Як я могла забути?

– Хай пребуде з вами мудрість, Ясні Києвиці! – тут же вдарив її по вухах ошалілий галас.

– Тобто Києвиці жили поряд із горою Змія ще до того, як вона стала Старокиївською… – Марійка погладила бездумне чоло. У цьому спостереженні проглядалася неприємна логіка, але вона була не в змозі її сприйняти. – А це Дарина і Катя, – невпевнено відрекомендувала своїх супутниць студентка.

– Третя влада трьом! – завили відьми. – Полум’я Марені!

– Марена… А котра година? – занервувалася раптом Дарина.

Марійка тупо витріщилася на свій годинник, який пережив таке інтенсивне купання:

– Ще немає дванадцятої. Це ж треба…

– Так на мене Ян чекає біля клубу! Все! – заквапилася Землепотрясна. – Даруйте. У вас свій шабаш, у нас свій! Дуже дякую… До речі, якщо хтось хоче… Ще ж невідомо, чий шабаш кращий!

– Хазяїн чекає на вас, Дарино Андріївно, – зламалася навпіл Василиса Премудра, розмашисто показуючи правою рукою на браму за своєю спиною.

– Ян? Він тут? – не зрозуміла Дарина. – Він мав на увазі цей шабаш? Авжеж… – посвітлішала Чуб. – Він же Демон!

– Хазяїн не любить, коли його називають так, – бо так його звуть лише люди, – лагідно пояснила їй Василина. – А хазяїн не любить сліпих…

– А ми що, вже не люди? – одразу обурилася Землепотрясна.

– Усе готово до Другого Свята року! – оголосила Вася з урочистістю царського церемоніймейстера. – Покої чекають на вас, Ясні Києвиці!

Марійка тоскно скривилась. Із замку лунала музика. Гримнули гармати, безжально лупонувши у барабанні перетинки. Її одяг був мокрим, і тіло щільно сповив холод, прилип невидимими бинтами до Марійчиних боків, живота, підошов ніг, і їй довелося зробити зусилля, щоб змусити себе ворухнутись і рушити далі – крізь святковий натовп, який розступався, махав руками, горлав, підстрибував, пританцьовував.

Тепер вона бачила, що між розчервонілими і розпатланими жіночими обличчями то тут, то там шмигають волохаті і плескаті мордочки чортів. Василина йшла трохи збоку, тримаючи шанобливу дистанцію. Попереду них, пересуваючись дрібними кроками, дрібушили три зігнуті відьми, несучи за краї велике, як вітрило, полотно, куди з усіх боків падали золоті монети, окаті каблучки, браслети шириною в манжет, ланцюги, тіари, намиста.

– Що це? – тужачись, промимрила вона.

– Ваша Влада, – відгукнулася Василина праворуч. – І ми визнаємо її, – додала вона значущо. – Це золото нашого Батька, зібране в ніч на Купала… А його – значить, ваше.

– Скарби? – зацікавилася Чуб.

– Ми маємо поділити це? – проклюнулася Катя.

– А… – байдуже мовила спроквола Марійка.

Їй хотілося лише одного – лягти чи бодай сісти куди-небудь, і вона згадувала тоскно, що в усіх порядних казках, здобувши перемогу, шановані їх авторами герої опам’ятовуються – лежачи в постелі. Тоді як порятовані, прикладаючи палець до вуст, шепочуть одне одному: «Тихіше, тихіше… Вони мають відпочити».

– Користь, честь і слава! Слава змієборцям! – заволали відьми.

Марійчина голова хилилася тягарем набік. Крики, брязкіт, рух, тіні… Ниє садно на зідраних об ґрати руках. Холодно, холодно, холодно…

…Тепло. Запах, різкий і знайомий, потягнув її назовні. Марійка чхнула і прокинулася. Вона сиділа на теплій, покритій хутром лаві в кімнаті з низькою стелею і встеленою золотом підлогою. А перед її обличчям зависла широка чаша з паруючим теплим відваром.

– Випийте, – сказала Василина Андріївна.

Прямо по курсу красувалася Дарина Чуб – як завжди, гола. Обліплена з ніг до голови листям подорожника, весела і, схоже, п’яна, чи то від радості, чи то від випитого пійла, – в усякому разі, в руках у неї була така сама чаша.

– П’ю за дівок чарівної краси! Хто бачив кращих, хай їм повилазить! – бравурно тостонула Землепотрясна, діловито притримуючи листок на лівій вилиці, і поцокалася з такими ж голими відьмами. – А ще, – заторохтіла вона, – всім мужикам мають видавати при вході роги та хвости! А балет танцюватиме чортів канкан! Це що-о-о-то!!! Хлопці раком, хвости ось так! А на кострищі ми спалимо опудало Інквізиції! Вони нас, а ми їх! Правильно, дівки?! Будьмо! За нас з нами і за хрін з ними!

Відьми з готовністю стулили чаші. Віддалік височіла Катерина Дображанська, навколо якої метушилося не менше десяти підлабузниць. Двоє старанно просушували її чорне волосся пухнастим рушником. П’ятеро з трепетом обгортали високе і струнке тіло величезним мокрим простирадлом. Ще троє стояли напохваті.

– А «Гори, гори ясно, щоби не погасло» – це купальська пісня, а зовсім не з казки «Дванадцять місяців»! – торохтіла Дарина.

– Купальська роса зніме будь-яку хворість, а вогонь… – віщала Дображанській прислужниця зі сплутаними мідними патлами.

І вигляд у Каті, що стояла на купі золота в покоях спаленого в XVII столітті замку воєводи і приймала царські почесті від зграї гологрудих відьом, був такий задоволений і умиротворений, немов усе, нарешті, стало на свої місця.

– Випийте, моя Ясна пані.

Марійка слухняно прийняла гарячу чашу з рук Василини і, лиш узявши посудину, помітила: її руки обмотані якимось листям і ганчірками і вже не болять.

– «Земле-Мати, благослови мене трави брати, і трава – я», – буденно буркнула Вася. – Пийте, – повторила вона, –