Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг
— Та ні, від голоду.
Вона обдарувала його професійною посмішкою.
— Піду пошкребу на кухні.
«Пошкребу?» — вражено подумав стрілець. У його світі сленгове дієслово «пошкребти» означало взяти жінку силою. Байдуже. У нього буде їжа. Він уявлення не мав, чи зможе пронести її в двері, до тіла, яке так сильно її потребувало, але не все одразу, крок за кроком.
«Пошкребу», — подумав він, і голова Едді Діна похитнулася, наче не вірячи своїм вухам.
І стрілець знову відступив.
6
«Нерви, — запевнив його великий провидець і видатний наркаш. — Нерви, та й годі. Це все підхідняк, малий брате».
Але якщо це лише нерви, то чому він відчуває напливи дивної сонливості, дивної, тому що за всіма правилами він мусить потерпати від нетерплячки, свербежу, відчуваючи ту потребу корчитися і чесатися, що приходить перед тим, як настане справжня ламка. І навіть якщо в нього не той стан, який Генрі охрестив підхідняком, то все одно нікуди дітися від факту, що він збирається провезти два фунти коксу через митницю Сполучених Штатів, а це кримінальний злочин, за який не менш ніж на десять років можна загриміти за грати федеральної в'язниці. А ще, здається, в нього зненацька почалися якість відключки.
Якби ж не ця сонливість.
Він знову сьорбнув джину й опустив повіки.
Чому ти вирубався?
Я не вирубався. Якби це сталося, вона б прожогом помчала по всіх аптечках, які тут у них є.
Тоді відключився. Та сама лажа. Ніколи в житті ти не був у такій відключці. Від кайфу балдів, це було, але свідомість не втрачав.
І з правою рукою щось було негаразд. Вона слабо пульсувала від болю, наче після удару молотком.
Не розплющуючи очей, Едді зігнув кисть. Ніякого болю. Ніякого пульсування. Ніяких блакитних очей бомбардира. Що ж до відключок, то вони просто пояснювалися підхідняком і тим особливим станом, що його великий провидець і видатний тощо тощо обов'язково назвав би блюзом контрабандиста.
«І все-таки я засинаю, — подумав він. — Як вам це?»
Обличчя Генрі пропливло перед ним у повітрі, наче відв'язана кулька. «Спокуха, — казав Генрі. — Все буде ніштяк, малий. Полетиш до Нассау, там зареєструєшся в готелі «Аквінас», і в п'ятницю ввечері тебе навідає один чувак. Один із правильних чуваків. Він принесе тобі дозу, стільки, щоб на всі вихідні вистачило. В неділю ввечері він принесе кокс, а ти віддаси йому ключ від банківської комірки. В понеділок уранці зробиш усе так, як завжди, точно так, як сказав Балазар. Цей чувак у грі, він знає, як усе має бути. В понеділок удень ти сідаєш на літак. З таким чесним лицем, як у тебе, пройти митницю — раз плюнути, і ще до заходу сонця ми будемо наминати біфштекси у «Спарксі». Малий, усе пройде, наче вітерець дмухне, прохолодний вітерець».
Але вітерець виявився досить-таки теплим.
Проблема полягала в тому, що вони з Генрі були як Чарлі Браун і Люсі. Відрізнялися вони тільки тим, що час від часу Генрі тримав футбольного м'яча, аби Едді міг по ньому вдарити. Не часто, але таке бувало. Одного разу під героїновим кайфом Едді навіть подумав, що йому слід було б написати Чарльзові Шульцу листа. «Шановний пане Шульц! — говорилося б у листі. — Дарма Ви ПОСТІЙНО змушуєте Люсі в останню секунду піднімати м'яча. Краще хай вона іноді притримує його на землі. Треба, щоб Чарлі Браун навіть не здогадувався, коли вона це зробить, розумієте? Іноді вона могла б притримати м'яча, щоб він по ньому вдарив, тричі або навіть чотири рази поспіль, потім цілий місяць нічого такого не робити, потім один раз і знову нічого три чи чотири дні, а потім… ну Ви зрозуміли. Це б СТО ПУДІВ обламало малого, правда?»
Едді точно знав, що малого б це обламало.
Знав з досвіду.
«Один із правильних чуваків», — сказав Генрі, але на зустріч прийшов схожий на бліду поганку тип із хворобливо-блідим обличчям, британським акцентом, тонкою лінією вусиків, що нагадували про персонажів чорнушних фільмів 1940-х, і жовтими зубами, що геть усі позагиналися досередини, наче зуб'я дуже старої пастки на тварин.
— У вас є ключ, сеніоре? — спитав він, от тільки через акцент британської приватної школи це прозвучало наче від учня останнього класу.
— Ключ на місці, якщо ти про це, — відповів Едді.
— То давай його сюди.
— Ні, ми так не домовлялися. Ти мусив принести мені дозу, щоб вистачило на всі вихідні. В неділю ввечері ти теж маєш принести мені дозу. Я віддаю тобі ключ. В понеділок ти йдеш до міста і використовуєш його, аби отримати щось інше. Що — не знаю, мене це не стосується.
І тут в руці типа з хворобливо-блідою шкірою обличчя невідомо звідки з'явився маленький плаский автоматичний пістолет.
— Чому б тобі просто не віддати його мені, сеніоре? Язбережу час і сили, а ти — своє життя.
Едді Дін, хай там яким нарколигою він був, насправді був твердий, мов кремінь. Генрі.це знав. Ще важливіше — це було відомо Балазарові. Саме тому йому й доручили цю справу. Більшість із них вважали, що він пішов на це тому, що був кінченим наркоманом. Він це знав, Генрі це знав, і Балазар теж. Та тільки їм із Генрі було відомо, що він зважився б, навіть якби не вживав наркотиків узагалі. Заради Генрі. Балазар не заходив аж так далеко в своїх роздумах, але до дідька Балазара.
— Ану сховай свою пукалку, ти, малий смердючий козел, — сказав Едді. — Чи хочеш, щоби Балазар прислав сюди когось зі своїх хлопців, а вони викололи тобі очі іржавим ножем?
Бліда поганка криво всміхнувся. Пістолет зник, ніби порухом чарівної палички, а замість нього з'явився маленький конверт. Він вручив його Едді.
— Жартую. Що, вже й пожартувати не можна?
— Як скажеш.
— Тоді до вечора неділі.
Він повернувся до дверей.
— Гадаю, тобі краще не поспішати.
Бліда поганка повернувся, здивовано підвівши брови.
— Думаєш, я не можу піти, якщо мені цього хочеться?
— Я думаю, що якщо ти підеш, а товар виявиться лайном, то завтра мене тут не буде. А ти опинишся у глибокій дупі.
Бліда поганка спохмурнів. Він опустився в єдине м'яке крісло в номері, а Едді тим часом відкрив конверта і висипав із нього дрібку коричневого порошку. На вигляд поганого. Едді подивився на блідого.
— Я знаю, на що це схоже, це схоже на лайно, але це тільки так здається, — сказав поганка. — Він нормальний.
Едді відірвав аркуш із блокнота, що лежав на
