Провісниця - Кетрін Огневич
Після того, як Фабіан пішов, я якийсь час сиділа в одному з крісел і спостерігала за тим, що відбувається, з-за кришталево-прозорого скла вікон. Небо тут було іншого кольору - вдень воно було бузковим, а ввечері з'явився ніжно-персиковий відтінок, який притягував погляд, коли сонце поступово зникало за обрієм.
Те, що в небі пурхали колісниці з каретами, вже не дивувало мене. Це було щось на кшталт занурення у фантастичний світ книжок, які я так любила читати. Від роздумів мене відволік тихий стукіт у двері, а потім до кімнати зайшла дівчинка, якій на вигляд я дала б років тринадцять. Її світле волосся було заплетене в косу, а сама вона була одягнена в просту сукню.
— Леді Блек, дозвольте представитися. Я ваша камеристка, Ліара.
Чесно кажучи, я ледь не гепнулася.
Серйозно? Камеристка?
— Е-е, перепрошую, але не думаю, що мені знадобиться камеристка. І так, я точно не леді, Ліаро.
— Його Величність казав, що ви так скажете, а тому просив проігнорувати ваш маленький протест, — сказала дівчинка з усмішкою, а от я навпаки насупилася.
Ні, можливо, за часів Середньовіччя так і було заведено, але вже точно не зараз!
— Ліаро... — знову я взялася за своє, але дівчинка похитала головою.
— Леді Блек, прошу вас, не сперечайтеся. Його Величність не схвалить вашого вчинку, якщо ви відішлете мене назад. До того ж, хіба вам не хотілося б дізнатися про Лліріан, про його традиції та культуру? Я могла б вам усе це розповісти...
Хай йому грець! А вона хитра... Утім, як і я. Гаразд, якщо вже король так цього хоче, тоді подаруємо йому бажане.
— Що ж, тоді залишайся. І так, зроби мені ласку - виконай декілька моїх маленькі прохань. По-перше, не називай мене леді. Ти напевно знаєш, що я з іншого світу. Проте, на моїй планеті, так звертаються до високопоставлених персон, а я до таких вже точно не належу. Називай мене Кессі, зрозуміла? Жодних леді, Кассандра чи щось іще! По-друге, я все ж таки іноді обходитимуся без твоїх послуг, хочеш ти того чи ні...
Я вже бачу, як вона збирається мені заперечити, але лише хитаю головою, ніби закликаючи її цього не робити. Сперечатися зі мною марно, дівчинко. Хай би що там тобі не сказали.
— І по-третє, мене коли-небудь взагалі погодують?
***
Коли після стуку в двері Фабіан побачив Ліару, то був дуже здивований. Дівчинка витріщилася на нього і було вже сіпнулася вперед, щоб вклонитися, а потім одумалася, ніби щось згадала.
— Леді Блек у себе? — запитав Фабіан її, і дівчинка хитро посміхнулася.
— Вона просила її так не називати, але так, вона тут, — із цими словами вона відчинила двері, даючи йому пройти, поки він подумки запитував себе - чому ж землянка не захотіла, щоб із нею поводилися належним чином.
Зайшовши в кімнату, Фабіан одразу помітив дівчину, яка сиділа в одному з крісел і в цей момент жадібно поглинала шматочок пирога. Кинувши погляд на Ліару, побачив, що та ледве стримується, щоб не захихикати.
— А ти, я дивлюся, зголодніла, — каже Фабіан землянці, яка навіть не звертає на нього уваги, коли він сідає поруч із нею, влаштувавшись на сусідньому кріслі. Змахнувши рукою, він спостерігає, як книжка злітає в повітря, і потім опускається на коліна дівчини. Ось тоді-то вона і звертає на нього увагу.
— Ти що, маг?
— Ну, як на мене, це очевидно, — кажу хлопець з посмішкою, спостерігаючи, як землянка хапає серветку і квапливо витирає руки. Взявши книжку, вона тут же одразу починає її гортати.
— Я хоч зрозумію, що там написано?
— Звичайно. До того ж, на книжку, як і на тебе, накладено заклинання перекладу, тому ти можеш розуміти нашу мову.
Після цієї фрази очі дівчини округлилися, нібито Фабіан сказав щось не те.
— На мене наклали заклинання, а я про це не знаю? Чорт забирай! Ви завжди так чините? Ну, знаєш, чаклуєте без відома людини, без її на те згоди...
Ух ти, вона ще й обурюється! Щось новеньке...
Утім, її можна зрозуміти. Фабіан теж навряд чи був би радий, якби хтось забрав його сили за допомогою артефакту на кшталт її браслетів.
— Звісно ж, ні. Якщо чесно, то я був здивований, коли дізнався про тебе. Я маю на увазі, блокування твоїх сил.
— Так. Весело, нічого не скажеш. Це був сарказм, якщо що. До речі, а що це за книга?
— Історія Лліріана, звісно ж. Там є все про наші звичаї, про культуру та етикет. Азгір сказав, що в ній ти знайдеш відповіді на свої запитання.
— Прямо так і сказав? — перепитала вона, від чого хлопець ледь не розсміявся. А вона все-таки кумедна...
— Ага, так і сказав. До речі, як тобі місцева їжа?
— Складно сказати, адже я поки що спробувала пиріг. До речі, я так і не зрозуміла, яка всередині начинка. Чимось нагадує фрукти, але не можу зрозуміти, які саме.
— Ну, це простіше дізнатися у наших кухарів. Ось вони тобі все й розкажуть.
— Ах так, я мало не забула, — вклинилася в їх розмову Ліара, яка досі мовчала, чим одразу ж привернула увагу. — Його Величність просив передати, що чекає на вас двох на вечерю. І на вас, Кессі, і на вас... мілорде.
Кинувши сердитий погляд на камеристку, Фабіан ледь зумів промовчати.
"Ти хочеш мене викрити, Ліара?", подумки звернувся він до дівчинки, а у відповідь побачив здивування.
"Зовсім ні, мілорде! Я ж не назвала вас вашим титулом наче... Даруйте. Це звичка і я не хотіла...", почув він у відповідь, і тільки зараз помітив, як пильно за ними спостерігає їх земна гостя.
— Ви що ж, шановні, подумки спілкуєтеся? — запитує вона їх, і Ліара відводить погляд убік, підтверджуючи її здогадку.
— Прошу вибачення, звичка...
У відповідь Кессі підозріло примружилася. Так, від неї нічого не приховаєш. І як узагалі Фабіан має брехати їй в обличчя, не кажучи правду про те, хто він? Адже рано чи пізно вона дізнається...
— Ну так, як же. До речі, а чому Ліара назвала тебе мілордом? Ти що ж, такий собі аристократ?
— Можна сказати й так...
Зрештою, це була правда. Ну, майже...
— Гаразд, залишу вас. Ти поки що можеш вивчати історію, а мені потрібно вирішити кілька справ. Тож, до зустрічі...
