Обіцяна - Леля Карпатська

— Вітаємо, сестро! — радісно усміхалися друзі Яри.

Кількох серед них дівчина вже знала. То були ті самі любителі поніжитися в пшениці, яких вона зустрічала на днях. Тепер вони були одягнені. Позаду всіх на поваленому дереві сидів Олексій.

— Дякую. Бачу, у вас тут своє свято, — Ляна кивнула в бік розпаленого багаття.

— Тільки для обраних, — зареготала Яра. — Тата і його сраколизів сюди не пускаємо.

Ляна звела брови: її здивували слова доньки про батька. Вона ніколи б собі не дозволила сказати щось подібне про Святослава.

— Гайда стрибати через вогнище!

Дівчата з парубками, побравшись за руки, під сміх та пісні, з розбігу перестрибували вогнище, яке вже встигло розгорітися. Ляна, тримаючи босоніжки в руці, підійшла до Олексія. Він сидів ніби відсторонено від усіх, дивлячись кудись в сутінки лісу.

— Привіт! — Ляна невпевнено зупинилася біля нього. — Ти не святкуєш з усіма?

Олексій, не дивлячись на дівчину, кинув:

— Не люблю стрибки через вогонь.

Ляна присіла біля чоловіка.

— Вибач. Я грубо повелася з тобою тоді. Просто…

— Просто тобі варто поїхати звідси, — Олексій врешті глянув на неї. — Тобі тут не місце.

— А ти таки дуже люб’язний.

Ляна схопилася з місця і швидким кроком попрямувала геть. Хлопець, кинувши крізь зуби міцне слівце, рушив слідом за нею, залишивши веселий гомін позаду. Посеред того гомону стояла Яра, дивлячись їм услід. В її очах палало полум’я, хоч вона й стояла спиною до багаття.