Кохана майстра смерті - Олеся Лис
Після трагічної смерті коханого, коли так цинічно використали мій власний винахід, дивитися більше не можу на рецепти і препарати.
Хтось дуже ретельно розпланував вбивство і підставив мою особу. О'Ши навряд чи на таке здатні, розуму не вистачить ... Але я дізнаюся, хто це! Дізнаюся і помщуся ...
З побоюванням простягаю руку за останньою книгою. «Некромантія і евокація». Полегшено переводжу дихання. Підняття мертвих і виклик духів, це добре. Можна і почитати, а раптом свого чоловіка стану краще розуміти.
Відкриваю першу сторінку і беруся ознайомлюватися з предметом, який до цього часу не викликав у мене ні найменшого інтересу. Ці дисципліни я ледь-ледь здавала в академії, на відміну від всіх інших, де у мене постійно був найвищий бал в групі.
Посібник несподівано захоплює мене, і я не помічаю, як пролітають години. На тумбочці остигає чай, громадяться гіркою незаймані булочки, які так розхвалювала Гертруда, а я все читаю і читаю. Відволікаюся лише, коли моя доглядальниця силою вириває у мене книгу, погрожуючи її спалити, якщо я не з’їм хоч трішки гостинців.
Але і після леді Гертруда не віддає підручник, змушуючи лягти спати. Тепер мій стан вже не вимагає всеношної, і, погасивши свічки та завбачливо забравши з собою книгу, жінка йде до себе, залишивши мене в темряві.
Мої повіки поступово наливаються свинцем, і я прикриваю втомлені очі. Сон на м'яких котячих лапках прокрадається в мою кімнату і затишним клубочком згортається на грудях. Ніч наповнена густими пахощами трав. На галявині давно розпалили багаття, і сміливці вже встигли пару раз через нього стрибнути. У центрі височіє жердина, прикрашена стрічками та квітами. Дівчата у вінках водять хоровод, вітаючи богиню Белісаму.
Мої плечі раптово загортають теплою шаллю і обіймають.
─ Ти не замерзла, ─ чую голос Джері і розслаблено відкидаюся йому на груди, отримуючи поцілунок у маківку.
─ Ні, ні крапельки, ─ відповідаю, відчуваючи, як його пальці, пестячи, пробігають по моїх плечах, викликають нестерпно приємні мурашки.
─ А ти, чому не танцюєш? ─ запитує, цілуючи в чутливе місце за вушком.
Прикриваю очі, насолоджуючись близькістю коханого.
─ Не хочу, ─ відповідаю хрипко. ─ Мені з тобою добре.
Мені не потрібно бачити, щоб зрозуміти, як він задоволено посміхається.
─ А зі мною будеш? ─ повертаючи мене обличчям до себе, запитально дивиться в очі.
─ А з тобою буду! ─ посміхаюся, передчуваючи веселощі.
Джером страшенно не любить всі ці танці та хороводи, хоч і танцює чудово.
─ Тоді я зараз підійду, потрібно закінчити одну справу! ─ обіцяє Джері.
Він недавно взявся за випадок нашого сусіда, у якого виникли проблеми з успадкуванням родового замку, заповіданого літнім дядечком. Мій наречений, незважаючи на молодий вік і незакінчене навчання, кращий юрист на всю округу, і я безмірно пишаюся ним.
─ Добре, ─ киваю. ─ Я буду чекати.
─ Але, за однієї умови, ─ він не може не торгуватися. ─ Ти повинна прямо зараз піти в хоровод, ─ м'яко підштовхує мене в загальне коло.
А дівчатам тільки цього і треба. Мене миттю хапають за руки, захоплюючи в загальні веселощі. Від запаху квітів паморочиться голова. Ми сходимося до жердини, міцно тримаючись за долоні, і розходимося, біжимо по колу, танцюючи під музику, сміючись і радіючи.
Я відчуваю погляд Джерома, і, пробігаючи повз, широко посміхаюся. Він мовчки махає мені рукою і повертається, йдучи до замку.
Закінчується пісня, починається друга, за нею третя. Ноги втомилися, а Джері все немає і немає. Вириваюся з метушливої колотнечі і переводжу дух.
Знову захопився роботою і забув про час? Поспішаю до замку і застаю його в кабінеті. До щему в серці розчулююся його скуйовдженому волоссю, творчому безладу на столі, чорнильним плям на пальцях.
Зосереджений на своїх дослідженнях, Джером й не помітив мене, що застигла у дверях. Тихо підкрадаюся і цілу його в щоку, задоволено помічаючи, як він здригається від несподіванки.
─ Я тебе чекала, ─ з жартівливою образою дорікаю йому.
─ Вибач, ─ винувато куйовдить він і без того розпатлане волосся. ─ Зараз йду. Тільки в горлі щось дере. Ти не могла б мені попити принести.
Мовчки киваю і спускаюся на кухню. У замку нікого немає, всі на святі. Дістаю вино і готую напій, підігріваючи його і додаючи спеції і ароматні трави.
─ Це за твоїм рецептом? ─ запитує Джері, як тільки бачить мене з підносом у руках. Над кубком витає неповторний аромат, який неможливо ні з чим сплутати. Такі нотки дає гвоздика, але я в таємниці тримаю свій спосіб приготування, і поки ніхто не здогадався про секретний інгредієнті.
─ А як же! ─ підтверджую, заходячи до кабінету. ─ Тільки вино ти отримаєш, лише тоді, коли пообіцяєш тут же кинути свої папери і піти зі мною на свято, ─ приходить моя черга торгуватися.
─ А ти хитрюга! ─ садовить мене до себе на коліна Джером. ─ Обіцяю! ─ робить ковток з кубка і прикриває очі від насолоди.
Я з посмішкою спостерігаю за ним. Але через секунду його обличчя спотворює гримаса.
─ Айне, ─ хапається він за горло, перекидаючи посудину із залишками глінтвейну.
Теплу червону рідину, так лякаюче схожу на кров, вбирають листи і документи. Вона розливається по стільниці і починає скапувати на підлогу. Я схоплююсь на ноги, з жахом дивлячись на зблідле обличчя коханого.
─ Джері, ─ хапаю його за руку, але він валиться на підлогу, закочуючи очі. ─ Джері! Джері! Ні! Боже мій! Джері!
Тіло коханого починає битися в страшних конвульсіях. Я буквально лягаю на нього, стримуючи судоми, щоб він не поранився.
