Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Річард, я зробила все, щоб цього уникнути. Зустріли ми до сих пір хоч одну людину? Ні. І це незважаючи на те що людей тут більше, ніж комарів на болоті. Я уникала будь-кого, кого могла відчути своїм Хань, я припинила всі спроби контакту. Я зробила все, щоб обійтися без неприємностей. Я не хочу нікого вбивати, але ці люди хочуть убити нас.

Тепер Річард зрозумів, чому вони так петляли. Незважаючи на те що тиждень за тижнем вони йшли все далі на південний схід, робилося це дещо дивним чином.

Без всяких пояснень сестра Верна раз у раз міняла напрямок, а іноді навіть поверталася назад.

Річард ні про що не питав. По-перше, тому що не розраховував, що сестра Верна зволить відповісти на його питання, а по-друге, тому що йому було, по суті, все одно. Куди б вони не їхали, він все одно залишається полоненим.

Річард пошкріб відростаючу бороду і почав закидати багаття землею. Ця ніч, втім, як і всі попередні, була напрочуд теплою. Річард губився в здогадах, куди поділася зима.

— Ми навіть не знаємо, хто вони такі. Не можна ж просто взяти і вбити будь-кого, хто з'явиться перед нами.

— Річард. — Вона роздратовано махнула рукою. — Далеко не всім сестрам вдається благополучно минути ці землі. Багато гинуть. Саме з цієї причини ми, як правило, подорожуємо втрьох. Але я одна. Неприємний виняток.

Коні захвилювалися: тихенько заіржали, підкидаючи голови. Річард перевірив, чи легко виймається меч з піхов.

— І все ж ти не права. Треба було йти, як тільки ти дізналася про їх наближення. Якщо битися, то лише тоді, коли немає іншого виходу. А ти навіть не спробувала його знайти.

Схрестивши руки на грудях, вона подивилася на нього.

— Ці люди мають намір вбити нас, — тихо, але твердо сказала вона. — Нас обох.

Якщо ми спробуємо сховатися, вони пошлють за підмогою, і за нашими слідами підуть сотні, якщо не тисячі. Поки, я сподіваюся, за нами стежить всього один дозорець, і йому дуже хочеться розправитися з нами самому. Тому я не хочу втікати: зараз у нас є ще шанс залишитися в живих.

— Я не стану вбивати людей по одному твоєму слову, сестра Верна.

Вони втупилися один на одного, і в цей момент Річард почув крик: жіночий крик. Він повернувся, напружено вдивляючись у темряву. Нікого не було видно, але хтось, безсумнівно, наближався.

Річард поспішно закидав багаття і кинувся до коней. Що б там не говорила сестра Верна, він не стане нікого вбивати. Ця божевільна навіть не хоче спробувати знайти вихід!

А може, вона просто бажає подивитися, як він буде битися? Сестра Верна постійно спостерігала за Річардом, наче він — жук в коробці, і детально розпитувала його кожного разу після того, як він намагався торкнутися свого Хань. Але чим би там цей Хань не був, Річард не міг навіть відчути його присутність, не кажучи вже про те, щоб торкнутися або закликати його.

Він саме запихав в сідельні сумки останні речі, коли з темряви вибігла жінка. В плащі, щорозвівався, нестямно кричучи, вона вискочила на поляну і кинулася до Річарда.

— Прошу вас! — Кричала вона. — Допоможіть! Не віддавайте мене їм!

На обличчі її читався такий неприкритий жах, що у Річарда здригнулося серце.

Трохи не добігши до нього, вона спіткнулася, але Річард встиг підхопити її тендітне тіло. На її забрудненому брудом обличчі були чітко видні сліди сліз.

— Будь ласка, пане! — Вона благально глянула на Річарда своїми темними очима. — Не віддавайте мене ним! Ви навіть не знаєте, що вони зі мною зроблять!

Перед внутрішнім зором Річарда виникла Келен, за якою женеться Квод. Він згадав, в якому вона була жаху і як повторювала ті ж самі слова: «Ти навіть не знаєш, що вони зі мною зроблять!»

— Тебе ніхто не зачепить. Ти в безпеці.

Її рука вислизнула з-під плаща і обвилася навколо Річарда. Жінка відкрила рот, немов хотіла щось сказати, але раптово захрипіла і обм'якла. З очей її вирвалася спалах світла, і в наступну мить Річард зрозумів, що тримає в руках труп. Сестра Верна прибрала в рукав довгий ніж зі срібною держаком.

Річард опустив мертве тіло на землю і схопився за меч. Нічне повітря наповнився чистим дзвоном стали.

— Ти божевільна! — Прошипів Річард. — Ти її просто зарізала!

Відповідний погляд сестри Вірні був не менш гнівним.

— Мені здалося, ти говорив, що не поділяєш поширеної помилки щодо того, що жінок вбивати недобре.

Магічна лють меча переповнювала Річарда і жадала звільнення.

— Ти збожеволіла! — Він підняв меч, готуючись нанести смертельний удар.

— Перш ніж вбити мене, — підкреслено спокійно сказала сестра Верна, переконайся, що ти не робиш помилки. — Річард нічого не відповів: в такому стані він просто не міг говорити. — Подивися на її руки.

Річард подивився вниз. Руки вбитої були закриті плащем. Кінчиком меча він відкинув плащ. Мертві пальці все ще стискали руків'я кинджала. На лезі виднілися темні плями.

— Вона встигла тебе зачепити?

— Ні, — через силу відповів Річард. — А що?

— Цей кинджал отруєний. Досить легкої подряпини.

— З чого ти взяла, що він призначався для мене? З таким же успіхом вона могла сподіватися захиститися ним від переслідувачів.

— Які переслідувачі? Вона тут одна. Вона й була тим дозорним, про якого я говорила. А ти ще скаржишся, що я повчаю тебе, як дитину! Так не будь же дитиною, Річард. Я знаю поведінку цих людей. Вона хотіла вбити нас.

Річард зціпив зуби.

— Треба було хоча б зробити спробу втекти, коли вона тільки-тільки помітила нас.

— Ну так, — кивнула сестра Верна, — і померти. Повторюю, Річард, я знаю цих людей. Тут, в Диких землях, всі сплять і бачать як би вбити нас.