Новендіалія - Марина Соколян
— Те саме, що й на лінзі? — припустив Лука.
Клим кивнув.
— Активний карбункул. Дорогий, як холера. Але дієвий. Ти й сам бачив.
— Ага, — пересмикнувся хлопець. — Бачив, хай йому трясця. Тільки не збагну, чого воно діє саме… так?
— Ну-у, ми тут філософію не розводимо, — магістратський упорядник замислено запустив долоню в кудлаті вихри. — Нам дали — ми стріляємо, розносить на порох — і слава Богу. Але ідея десь така: inferi — вони вже мертві, хай як, бува, гонор не гнуть. Їхні тіла повинні були згинути за дев’ять днів, як ти вже знаєш, а коли час мина, а вони й далі живуть, то в тілі накопичується така ніби руйнівна енергія — як у ядерній бомбі, тямиш? Активний карбункул, напилювання з якого міститься на оцих-от кулях, проникаючи до тіла, провокує реакцію. Торох! І — капці. Ефективне рішення, як на наші мізерні людські ресурси. То що, спробуєш іще?
Лука слухняно підніс зброю. Клим примружився до нього.
— Плечі підведи, лікті розверни! А руків’я ти як тримаєш?! Чого стис його, як ворожу горлянку?
— Та він же смикається! — поскаржився Лука. — Його відбоєм підкидає.
— Сам ти смикаєшся! — обурився вчитель. — Ясно тепер, чого куля іде навскоси. В тебе ж рука від натуги тремтить!
— Не тремтить!
— Тремтить, я ж бачу. Вихляє, як пес — хвостом. Відпусти його трохи, з долоні не вистрибне!
Відмучивши своє, Лука зрештою поклав більшість куль у «альфу», тобто десь більш-менш у центр паперової жертви. Втішений вчитель надавав учневі купу подальших настанов та домашніх завдань на зразок присідання, віджимання, а також хитрих навхресних кроків, махів та обертань, Що кумедно нагадували Луці перше та єдине його заняття в танцкласі, з якого він драпонув, приголомшений надмірною дівочою увагою.
— Слухайте, Климе, — мовив Лука, відстібаючи з пояса кобуру. — Ви обіцяли розповісти, що там у Гортана вийшло, ну, тоді, в підворітті — звідки в нього зброя в руці взялася, таке всяке…
Клим хитро заусміхався — аж іскри забігали скельцями круглих окулярів.
— А, сподобалось, авжеж? Проквестор у нас геній по тих справах — реакція, як у скаженої гадюки… А тоді він вийшов зі стволом під пахвою — бачив такий фокус? Тільки рукав треба широкий, певна річ. Ну і залізні нерви.
Лука замислено прикусив кісточку пальця.
— Ага… Значить він відразу надумав того шаленця порішити. Попри інструкції.
Клим зиркнув похмуро.
— А що було робити, по-твоєму?
— Угу. Климе, а чого Шацький назвав його «друзякою»? Вони що, знайомі? Були знайомі тобто?
Магістратський упорядник гмукнув і зміряв хлопця несподівано важким поглядом.
— Це ти в нього сам спитай, — поволі проказав він. — Якщо подужаєш.
— Е… Не думаю, що це хороша думка, — дещо приголомшено мовив Лука.
Клим кивнув.
— Горгона у нас — важка артилерія. На чорний день. Он навіть поліція його боїться.
— Я бачив.
— Так отож. Не займай.
Лука опустив очі і заходився збирати сумку. Дарма собі Клим думав, його заклики до здорового глузду подіють, швидше вже навпаки. Питати він не спитає, але мусять же бути інші шляхи…
— А що це ти робиш? — поцікавився Клим.
— Що?
— Куди пістолета пхаєш?
Лука й незчувся, як його руки зробили самочинну спробу запакувати в сумку службову «беретту».
— А… це я трохи захопився.
— Ти це припини, — суворо мовив упорядник, — іще бракувало, щоби ти гуляв вулицями з бойовою зброєю в кишені.
Пістолет довелося повернути. Отож, як не прикро, домашні тренування з широкими рукавами відкладаються.
— А коли ж мене до роботи поставлять? Мора казала, вам люди потрібні!
— Ти спершу стріляти навчись, гаразд? А то зараз від тебе самі збитки, що характерно. Скільки тобі Вітій дав випробувального терміну? Місяць? Отоді й побачимо.
— Що — побачимо?
— Та чи ти бува, глуздом не зрушиш. Від нашої оце робочої рутини.
Лука незатишно смикнув плечима.
— А що, були прецеденти?
Клим глузливо вищирився.
— А ти як гадаєш? І не забудь мені за зужитий припас підписатися. Головне в нашій справі — що? Звітність.
— І залізні нерви.
— Це майже одне і те ж, — відказав упорядник, спритно розбираючи пістолет.
* * *
Квестор Вітій з’явився на роботі блідий, як привид, обтяжений до того ж хиткою ходою хворого на морську недугу. Невидюще прокульгавши офісом, він шарпнув двері свого кабінету й негайно там зачинився, боячись немовби зомліти на очах у широкого загалу.
Звівши очі від бази даних, Мора провела начальство зневіреним поглядом і запитально глипнула на Фелікса.
— Що це з ним?
— А ти не знаєш? — здивувався той, відкладаючи якусь грубу книжку. — Це його в обід викликав до себе Маркус, а Вітій же вдень у принципі ніякий, особливо ж опісля е-ее… самотніх вечірніх узливань.
— Так він знову п’є? — обурилась Мора.
— А хіба він припиняв? — сумовито знизав плечима Фелікс. — Бува, зробить передих, але потім обов’язково зірветься. От і після нашої нещасної засідки…
Мора рішуче звелася.
— Розвели тут пиятику та занепад… Мало мені міської неврології?!
Обурення її було щирим, але не цілком логічним, як на те. З Вітієм це вже давно, та і кожен з них, надивившись на роботі всякого невтішного, так чи інакше переживав свої чорні дні. Однак з квестором тут не так все просто, не дарма ж він досі мовчить про свої негаразди.
Тихенько постукавши, Мора зазирнула до кабінету начальника.
— Швидку викликати? Чи зразу катафалк?
Вітій спроквола всміхнувся.
— Не треба катафалк. Мене в ньому закачує.
Жити буде, значить.
— Кави?
Погляд квестора воднораз набув осмисленого виразу.
— Ой, будь така ласкава. Велику чашку, і міцненької бажано…
— Та знаю-знаю, — поблажливо усміхнулась Мора. — Буде тобі крута смола, аж чорти в пеклі заплачуть…
Вітій вдячно кивнув і знову похмуро задивився у вікно. Ох і пройняла ж його здибанка у міській раді, чи може ще щось — хто зна…
Кави Мора зробила на двох. Лишати скорботного Вітія на самоті їй не випадало — до речі й не до речі в таких випадках згадувався злощасний Марек, і Морі щоразу ставало якось моторошно від того, яких химерних форм може набувати простий некерований розпач.
— Що новенького чути від Маркуса? — поцікавилась Мора, щойно начальник вихлебтав ледь не півлітра своєї несолодженої смоли.
— Та що… казиться він через Шацького. Чи то прикро йому, що допитати не встигли, чи просто побивається за ним, сердешним… Пісні його згадував, ну чесне слово… Ти ж знаєш, він взагалі тепер якось болісно реагує на кожного впокоєного inferi.
— Є таке діло, — сумно кивнула Мора. — Хоч я і не збагну,