Буря Мечів - Джордж Мартін

— Ваша світлосте,— сказав останній,— мій син напився, самі ж бачите.

— Напився,— зізнався Куць,— але не настільки, щоб самому з ліжком ради не дати,— він зістрибнув з помосту й грубо підхопив Сансу.— Ходімо, жіночко, будемо твої ґрати пробивати. Хочу погратись у «приходь до мене в замок».

Санса, почервонівши, рушила за ним з малої зали. «А який у мене вибір?» Тиріон ішов перевальцем, особливо коли пришвидшував крок, як-от зараз. Але боги милостиві: ні Джофрі, ні гості за ними не попрямували.

Для шлюбної ночі їм відвели простору спальню нагорі у Вежі правиці. Тиріон, увійшовши, захряснув двері.

— На тумбочці стоїть карафа чудового арборського золотого, Сансо. Не наллєш мені кубок?

— А це мудро, мілорде?

— Мудріше не буває. Бо я, бач, насправді не впився. Проте збираюся.

Санса наповнила два кубки. «Якщо нап’юся, мені теж буде легше». Вона присіла на краєчок великого заслоненого ліжка й перехилила півкубка за три ковтки. Вино, без сумніву, було вишукане, але вона так нервувалася, що нічого не відчула. Голова попливла.

— Мені роздягнутися, мілорде?

— «Тиріоне»,— схилив він голову набік.— Мене звати Тиріон, Сансо.

— Тиріоне. Мілорде. Мені зняти сукню, чи ви самі мене роздягнете? — вона зробила ще ковток вина.

Куць відвернувся.

— На першому моєму весіллі було нас двоє, п’яний септон і кілька свиней за свідків. Одного з цих свідків ми з’їли на весільній учті. Моя Тиша годувала мене шкварками, і я облизував сало з її пальців, а потім, сміючись, ми впали у ліжко.

— Ви вже були одружені? Я... я забула.

— Нічого ти не забула. Бо ніколи цього не знала.

— Хто вона була, мілорде? — Сансі, попри все, стало цікаво.

— Леді Тиша,— у нього сіпнувся рот.— З дому Срібляків. На гербі в них золота монета і сотня срібних, на закривавленому простирадлі. Шлюб наш був зовсім короткий... як і належиться такому коротуну, гадаю.

Санса, втупившись у руки, мовчала.

— Скільки тобі років, Сансо? — за мить поцікавився Тиріон.

— Тринадцять,— відповіла вона,— буде за місяць.

— Боги праведні! — карлик зробив іще ковток вина.— Ну, від розмов ти старшою не станеш. То як, почнімо, міледі? Якщо хочете...

— Я хочу того, чого хоче мій лорд-чоловік.

Це його, схоже, розсердило.

— Своєю вихованістю ти обгородилася, як замковими мурами.

— Жіноча зброя — гарні манери,— сказала Санса. Так її завжди вчила септа.

— Я — твій чоловік. Можеш роззброюватися.

— Одяг знімати?

— Так,— він помахав кубком.— Лорд-батько велів мені закріпити цей шлюб.

Вона тремтячими руками почала вовтузитися з сукнею. Пальці не гнулися й не слухалися. Але вона якось упоралася зі шнурівкою і ґудзиками, і плащ, сукня, корсет і шовкова сорочка ковзнули на підлогу, й нарешті Санса скинула і білизну. Руки й ноги вкрилися сиротами. Санса не підводила погляду від підлоги, соромлячись поглянути на Тиріона, але, роздягнувшись, таки зиркнула на нього — й побачила, що він її роздивляється. Їй здалося, що в його зеленому оці горить жага. А в чорному — лють. Санса не знала, що її лякає більше.

— Ти ще зовсім дитина,— сказав він.

Вона затулила руками груди.

— Моя жіночність уже розквітла.

— Дитина,— повторив він,— але я тебе хочу. Це тебе лякає, Сансо?

— Так.

— І мене теж. Знаю, я потворний...

— Ні, міл...

Він звівся на ноги.

— Не бреши, Сансо. Я покруч, пошрамований і малий, але...— він підшукував слова,— але в ліжку, якщо згасити свічки, я не гірший за інших чоловіків. У темряві і я — лицар квітів,— він ковтнув вина.— Я щедрий. Вірний тим, хто вірний мені. Я довів, що не боягуз. І я, без сумніву, розумніший за більшість, якщо кебета щось важить. Іноді я навіть добрий. Доброта не характерна для Ланістерів, боюся, але в мені її трохи є. Я... я зможу зробити тобі добре.

«Він боїться не менше за мене»,— збагнула Санса. Мабуть, від цього її ставлення до нього мало би поліпшитися, але не поліпшилося. Вона-бо відчувала тільки жалість, а жалість — смерть для жадання. Він дивився на неї, чекав на її відповідь, але ніяких слів вона підшукати не могла. Просто стояла і тремтіла.

Коли Тиріон Ланістер нарешті усвідомив, що вона нічого не відповість, він допив вино.

— Зрозуміло,— сказав він гірко.— Іди в ліжко, Сансо. Маємо виконати свій обов’язок.

Вона, відчуваючи на собі його погляд, залізла на перину. На столику біля ліжка горіла ароматична воскова свічка, а під простирадла насипали трояндових пелюсток. Санса хотіла була натягнути на себе покривало, але Тиріон мовив:

— Ні.

Вона тремтіла від холоду, проте послухалася. Заплющивши очі, чекала. За якусь мить почула, як чоловік стягує чоботи, тоді зашурхотів одяг: Тиріон розбирався. Коли він застрибнув на ліжко й поклав руку їй на груди, вона не могла з собою нічого вдіяти — здригнулася. Лежала з заплющеними очима, напруживши кожен м’яз, жахаючись того, що зараз станеться. Він знову її торкнеться? Поцілує? Може, їй ноги розсунути? Вона гадки не мала, що від неї очікується.

— Сансо,— забрав він руку.— Розплющ очі.

Вона обіцяла слухатися, тож розплющила очі. Він, голий, сидів у неї в ногах. Між стегон у нього з жорсткого рудуватого волосся стирчало його затвердле чоловіче багатство — єдина рівна в нього частина тіла.

— Міледі,— сказав Тиріон,— ви прегарна, не сумнівайтеся, але... я не можу. Чорти б ухопили мого батька! Ми почекаємо. Місяць, рік, сезон — скільки доведеться. Поки ви не взнаєте мене краще, поки не довірятимете мені.

Усмішка, якою він її обдарував, мала бути заспокійлива, та через відсутність носа вигляд він мав гротескний і лихий.

«Поглянь на нього,— сказала собі Санса,— подивись на свого чоловіка, побач його в цілому, септа Мордейн казала, що всі чоловіки красиві, знайди в ньому красу, постарайся». Вона роздивилася короткі ноги, мавпяче нависле чоло, одне зелене око, а друге — чорне, заледве загоєний обрубок носа і нерівний рожевий шрам, сплутаний клубок жорсткого рудого з чорним волосся, який у нього був за бороду. Навіть його прутень був потворний, товстий і жилавий, з опуклою фіолетовою голівкою. «Це неправильно, це несправедливо, як я стільки нагрішила, що боги так зі мною вчинили, як?»

— Присягаюся честю Ланістера,— сказав Куць,— я тебе не торкнуся, поки