Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд
Його спокійна лють початку поступатися місцем страху, усвідомленню, що він спійманий в пастку. Але страх же і наповнював мускули силою, яку він без залишку вкладав в удари меча. Він уже уявляв себе загрузлим в дивній темній масі, немов у трясовині. І трясовина ця огортала його все щільніше, щоб, кінець кінцем, задушити. Якщо, звичайно, спочатку не вб'є його, пропаливши плоть до кісток.
Щосили Річард хльостав мечем в'язку стіну. Розрубані нитки трохи відступали, потім тяглися одна до одної і склеювалися знову, щоб ще трохи зменшити стискуюче його кільце. Виходило, що його удари, пошкоджуючи павутину, тільки зміцнювали її. Він не просто терпів невдачу — цим він ще й робив свого ката сильніше і сильніше.
— Лорд Рал, я повинна дістатися до вас.
Кара чудово усвідомлювала всю небезпеку, яка загрожувала йому. Вона всіма силами хотіла знайти спосіб виручити його з біди. Але, як і він, вона нічого не могла придумати.
— Послухай, Кара. Якщо ти заплутаєшся в цьому, то помреш. Не наближайся до павутини, і що б не було, не торкайся до неї ейджем. Я дещо придумав.
— Тоді дійте, поки не стало надто пізно.
Як ніби він не пробував.
— Зараз. Тільки обдумаю все ще раз.
Задихаючись, він притиснувся спиною до прямого дерева, там, де лежала його ковдра. Дихання ніяк не відновлювалося. Він гарячково думав, що ще можна зробити, щоб вибратися з пастки. Місця всередині огорожі вже було зовсім мало. Ще трохи і це дерево теж буде обплутане проклятим павутинням. Кров заливала його руки там, де їх торкнулися липкі нитки — рани пекли і пульсували, заважаючи думати. Він болісно шукав спосіб вибратися з самої середини липкої пастки, поки не залишився там назавжди.
І тут його осяяло.
Використовуй меч для того, на що він здатний.
Не витрачаючи жодної миті даремно, Річард відступив від дерева, яке вже почала обплітати павутина, і вдарив по ньому мечем з усією силою, на яку виявився здатний. Знаючи, що від цього залежить його життя, він вклав в удар всю лють і всю енергію. Меч рубонув з такою силою, що кінець його свиснув, розсікаючи повітря.
Лезо врізалось у дерево з гучним звуком, схожим на удар блискавки. Та й ушкодження, завдані ударом, були не менше. Стовбур дерева переламався. У всі боки полетіли гострі друзки. Довгі гілки розсікли повітря. Осколки дерева і шматки кори полетіли далеко за межі липкої огорожі.
Могутня ялина застогнала, верхівка її накренилася. Дерево почало падати, тягнучи за собою переплутані нитки. Набираючи швидкість, важкий ствол звалився, обламуючи гілки сусідніх дерев.
Нижня частина ствола при падінні підскочила вгору, натягуючи заплутану мережу. Липка павутина розірвалася, потім стовбур звалився зверху прямо на частину огорожі, ховаючи її під своєю вагою, розмазуючи по посипаній хвоєю землі.
Не даючи павутині часу змінити форму або відновитися, Річард вискочив на впалий стовбур в момент, коли він ще підскакував після удару об землю. Він витягнув руки і злегка присів, утримуючи рівновагу. Дощ все лив, і стовбур дерева був слизьким. Коли стовбур щільно ліг на землю, притискаючи собою обламані гілки, листя і хвою, Річард не гаючи ні миті, рвонувся вперед і помчав по стовбуру, використовуючи його як міст, щоб перебратися через липку трясовину.
Вирвавшись нарешті з пастки, задихаючись, він опинився біля Кари. Вона, піднявшись на одну з товстих з гілок, приготувалася підтримати його в разі потреби. Міцно схопивши за руку, вона втримала його від падіння, коли він з розгону влетів у сплутану масу гілок вже лежачої на землі величезної крони дерева, що впало.
— Що, в ім'я духів, відбувається? — Запитала вона, перекрикуючи шум зливи і допомагаючи йому вибратися з гілок.
Річард все ще намагався віддихатися. — Поняття не маю.
— Дивіться, — вимовила вона, вказуючи на меч.
Густа маса, яка обліпила лезо меча, почала танути під дощовими струменями.
Розірвана павутина, яка обвивала кущі та дерева теж почала розм'якшуватися і осідати. Дощ збивав обривки павутини, протягнуті між деревами. Вона падала на землю, де з шипінням розчинялася у воді, танула, подібно останньому весняному снігу, під струменями теплого дощу.
У сірому ранковому світлі Річард, нарешті, зміг розгледіти речовину, з якої складалася павутина. Це був гігантський клубок. Коли дерево розірвало верхні витки це зруйнувало цілісність огорожі, змушуючи павутину осісти під власною вагою.
Холодний дощ поступово відмивав від липкої маси дерева і чагарник. Обривки павутини лежали на землі, схожі на темні нутрощі мертвого чудовиська.
Річард тер клинок об мокру траву до тих пір, поки зовсім не відчистив його від липкої речовини.
Залишки огорожі танули все швидше і випаровувалися, перетворюючись на клубки сірого туману, немов пара над нутрощами свіжого трупа в морозний день. Пара повільно піднімалася вгору і змішувалася з тінями в кронах дерев. А легкий вітерець приготувався віднести його геть.
Раптом зібрані в кронах дерев клапті туману дивним чином невловимо об'єдналися в чорнильно-чорну тінь. Перш ніж Річард зміг вловити зміст побаченого, зловісне щось розпалося на тисячі тріпотливих клаптиків, які розсипалися в різні боки, розпалися на краплі дощу і мокрого туману. І все зникло.
Мороз пробіг по спині Річарда.
— Ви бачили? — В подиві витріщилася Кара.
Річард кивнув.
— Дуже схоже на ту штуку, яка зруйнувала стіни готелю в Алтур-Ранзі. Тоді воно теж зникло схожим чином, замість того, щоб схопити мене.
— Значить, це — той самий звір.
При світлі дощового ранку Річард уважно оглядав тіні серед навколишніх дерев.
— Можна припустити, що так.
Кара теж оглядала ліс у пошуках ознак загрози. — Нам пощастило, дощ почався дуже вчасно.
— Думаю, його знищив не дощ.
Вона стерла з
