Чорнильне серце - Корнелія Функе
— Початок був непоганий! — спроквола сказав Каприкорн. — Але ти тут не для того, щоб виголошувати поминальні промови на честь загиблих зрадників. Твоє діло — читати. Вдруге я про це не нагадуватиму!
Меґі змусила себе підвести на нього очі. Аби лиш не дивитися на машини. Що, коли то був і справді Фарид? Що, коли те цокання їй не причулося?..
Сорока підозріливо озирнулась. Мабуть, і її вухо вловило оте тихеньке, безневинне цокання. Що б воно могло означати? Щоправда, якщо знати історію капітана Гака, який боявся крокодила з будильником у череві… Сорока ту історію, звісно, не знала. Зате Мо був певний, що Меґі його знак зрозуміє. Він частенько будив її таким цоканням, нахилившись до її вуха, близенько-близенько, так, що їй аж лоскотало. «Снідати, Меґі! — шепотів він. — Крокодил уже тут!»
Так, батько знав, що вона впізнає цокання, з яким Пітер Пен пробрався на Гакове судно, щоб урятувати Венді. Кращого умовного знаку для неї годі було й придумати.
«Венді! — промайнуло в Меґі. — Що там було далі?» На мить дівчинка мало не забула, де вона. Але Сорока хутко їй про це нагадала. Стара просто дала їй запотиличника.
— Та починай уже нарешті, маленька відьмочко! — просичала вона.
І Меґі послухалася.
Вона поквапно відсунула вбік чорну закладку. Так, зволікати не можна, треба читати, поки Мо не зробив якої-небудь дурниці. Адже він навіть не здогадується, що вони з Феноліо замислили.
— Зараз почну, тільки нехай ніхто мені не заважає! — крикнула Меґі. — Ніхто! Зрозуміли? — А сама подумала: «Будь ласочка, нічого не роби!»
Дехто з тих Каприкорнових людей, котрі лишилися, зайшовся сміхом. Але Каприкорн відкинувся на спинку крісла й очікувально згорнув руки на грудях.
— Атож, затямте собі, що сказала ця малявка! — вигукнув він. — Хто їй заважатиме, той першим дістанеться Привидові на розминку!
Меґі стромила два пальці під рукав. Ось воно — те, що написав Феноліо. Вона звела очі на Сороку й гучно промовила:
— Мені заважає вона! Я не можу читати, коли вона стоїть у мене над душею!
Каприкорн нетерпляче махнув Сороці рукою. Жінка скривила таку міну, немовби він примусив її відкусити мило, однак усе ж відступила знехотя кроків на два-три назад. Для Меґі досить було й цього.
Дівчинка піднесла руку й відкинула з чола пасмо кіс.
Знак для Феноліо.
Він тієї ж миті розпочав свою виставу.
— Ні! Ні! Ні! Вона не читатиме! — вигукнув старий і, перше ніж Кокерель устиг його стримати, ступив до Каприкорна. — Я цього не допущу! Цю історію придумав я, і книжку я написав не для того, щоб її використовували для знущання і вбивств!
Кокерель спробував затулити йому долонею рота, але Феноліо вкусив його за пальці й вивинувся так спритно, що Меґі цього від старого чоловіка навіть не сподівалася.
— Це я тебе придумав! — горлав він, поки Кокерель ганявся за ним навколо Каприкорнового крісла. — І тепер шкодую про це, ти, просмерділий сіркою покидьку! — І вибіг на майданчик.
Наздогнав його Кокерель аж біля клітки з в’язнями. На лавах з Кокереля глузували, і він, щоб помститися за це, заломив Феноліо руку за спину так, що той від болю аж скрикнув. І все ж, коли Кокерель тяг його назад до Каприкорна, вигляд старий мав дуже задоволений, бо знав: він дав Меґі досить часу. Цю сцену вони відпрацьовували багато разів. Коли дівчинка діставала з-під рукава аркуш, пальці в неї тремтіли, але ніхто не помітив, як вона поклала його в книжку. Навіть Сорока.
— Ох і брехло ж цей старий! — вигукнув Каприкорн. — Невже я схожий на чоловіка, якого придумав отакий волоцюга?!
Знов розлігся регіт. Про дим над селом усі наче й забули. Кокерель затис долонею рота Феноліо.
— Кажу ще раз і, сподіваюся, востаннє! — гукнув Каприкорн до Меґі. — Починай! В’язні вже стомилися ждати ката!
І знов запала тиша, просякла страхом.
Меґі схилилася над книжкою в себе на колінах.
Літери, здавалося, танцювали в неї перед очима.
«Вийди! — проказувала подумки Меґі. — Вийди й урятуй нас. Урятуй нас усіх: Елінор, маму, Мо й Фарида. Урятуй Вогнерукого, якщо він іще тут. Навіть Басту, про мене!»
Власний язик здавався їй маленькою тваринкою, що сховалася до її рота й тепер тицяється голівкою в зуби, шукаючи виходу.
— «Каприкорн мав багато поплічників, — почала читати вона. — І всіх їх в околицях страшенно боялися. Від них несло холодним чадом, сіркою і чимось паленим. Коли котрийсь із них з’являвся десь у полі чи на вулиці, люди замикали двері й ховали дітей. Тих підсобників називали паліями або кривавими псами. Каприкорнові люди мали багато прізвиськ. Вони наводили жах удень, отрутою проникали у сни вночі. Та був один такий, якого боялися дужче, ніж усіх Каприкорнових поплічників. — Меґі здавалося, що її голос із кожним словом підноситься, він немовби розростався, поки заповнив собою все довкола. — Називали його Привидом».
Ще два рядочки в самому низу, потім перегорнути сторінку. Там чекали слова, що їх дописав Феноліо.
«Поглянь лишень, Меґі! — прошепотів він, коли показав їй цей аркуш. — Хіба ж я не художник? Хіба є на світі що-небудь чудовніше, ніж літери? Чарівні знаки, голоси покійних, будівельний матеріал, з якого зводять прекрасні світи! Ба більше: ці знаки дають утіху, проганяють самотність, бережуть таємниці, провіщають істину…»
«Смакуй кожнісіньке слово, Меґі! — шепотів у її пам’яті батьків голос. — Нехай воно тане в тебе на язиці. Чи відчуваєш ти барви? Вітер і ніч? Страх і радість? А любов? Відчувай її, Меґі, й усе оживатиме».
— «Називали його Привидом. І з’являвся він лише тоді, коли його кликав Каприкорн, — читала вона. (З яким притиском злітало з її вуст оте „при“, як агресивно вибухало оце „корн“!) — Часом він бував червоний, наче вогонь, часом — сірий, мов попіл, на який вогонь обертає все, що пожирає. Він вибивався із землі так, як ото полум’я з купи хмизу. Смерть несли його пальці й навіть його подих. Він виростав біля ніг свого володаря, безголосий і безликий, принюхуючись, мов собака, що бере слід, і очікуючи, коли господар укаже йому на жертву. Казали, нібито Каприкорн звелів котромусь із кобольдів чи гномів, великих майстрів у всьому, що стосується вогню й диму, створити Привида з попелу його жертв. Напевно ніхто нічого не
