Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб
Тут чекала карета для нас і Його Високості. Також до відправлення готувалися двадцять найкращих воїнів із імператорської гвардії – ті самі, для супроводу принца на заняттях.
Про прощання не розповідатиму. Що говорити? Навіть бабуся лила сльози…
А імператор зі своїм сином тільки ввічливими поглядами обмінялися. Хлопчина так стримано подав руку придворним і кивнув солдатам, що ті аж очі витріщили. Я розчулилася – треба ж, який вихований, не хоче, щоб про нього погано згадували…
Придворний маг мав зробити портал до кордону з Клусом. Не до університету, бо ж над територією магів переміщення іноземців заборонені. Звичайно, неслухів ніхто не ловив і не карав, однак надто вже часто портали викидали те, в чому і людину не впізнавали. Через такі «нещасні випадки» Його Величність навідріз відмовився вірити запевнянням клуського посольства щодо безпеки Арголіна. Тому від кордону до університету ми їхали б у кареті.
Спочатку порталом накрило гвардійців, потім – транспортний засіб. Ха-ха, ми ледь не залишилися без кучера – його затримав Малдраб Четвертий, очевидно, даючи останні вказівки. Якби придворний маг трохи не напартачив із порталом, зачепивши нашого візника, правити кіньми довелося б або комусь із охорони, або моєму братикові.
Після карети зник Няв. А далі…
На натовп придворних обрушився дощ із тухлої риби! Його Високість зволив заіржати і бігом кинувся у портал, рятуючись від гніву батька. Я ступила за ним…
Пожухла трава до самого горизонту, ніде ні деревця, ні кущика. Вдалині якісь пагорби, поруч – карета, кучер (справжній гартонець – гарний, як… навіть не знаю!), Няв, принц і… І все! Жодного солдата!
Я озирнулась уважніше. Теоретично можливо, що охорона випадково перенеслася не туди… І що тепер?
– Ну і чого витріщаєтесь? Поїхали! – перервав мої роздуми ще не огрубілий (а тому часом писклявий) голос Арголіна.
Йому ніхто не відповів, навіть Няв вражено дивився на безкрайню рівнину.
– Генте! – Його Високість вказав пальцем на візника. – Вибач, але… Боги, це неймовірно! Навіщо ти… Ні, ну серйозно! Ти ж щасливчик, а вляпавсь як… Точно! Взявся за справу, то й працюй добре! – і засміявся, немов сказав щось смішне.
Гартонець і бровою не повів (ми з братом переглянулися – витримка завидна). Терпляче пояснив:
– Почекаємо всіх.
Дивно, проте принц подивився на Гента з якоюсь… повагою?
– Серйозно? Вони тобі потрібні? Ти ж завжди обходишся без помічників, – промимрив і затих.
Ми чесно чекали до полудня. Настав він дуже скоро, сонце немов забігло в зеніт. Шкода, у списку необхідних у дорозі речей, складеному бабусею і мамою, годинника не було.
А потім Його Високість почав розповідати, як вчився робити портали, як погано у нього це виходило, як хочеться йому потренуватися прямо зараз і як засмутиться його обожнюваний батько, якщо принц десь загубиться…
Візник мовчки взяв віжки, і ми поїхали. На північний захід. У місто Клус.
