Король шрамів - Лі Бардуго

Ніколаї наштовхнувся на її тіло. Дівчина розпростерлася на купі сухого тернового гілля і червоного трояндового цвіту. Перед нею серед віття височіла темна купка мертвих бджіл. Санта-Єлизавета. За кілька кроків ізвідти хлопець побачив курган із людських і ведмежих кісток, зотлілих майже до попелу. Невже весь цей світ обернеться на порохи?

Король уклякнув біля Зої й перевірив її пульс. Рівномірний. Хлопець здивувався, побачивши на зап’ястках два браслети з луски.

— Зоє, — гукнув він, легенько її потрусивши. — Командир Назяленскі.

Вії затріпотіли, і дівчина подивилася на нього. Ніколаї позадкував. На мить йому здалося, наче… Ні, це неможливо.

Зоя дивилася на нього яскраво-синіми очима.

— З тобою все гаразд? — запитав хлопець.

— Нормально, — озвалася вона.

— Упевнена?

— Хто з нас уб’є ченця?

— І справді нормально.

Ніколаї допоміг дівчині звестися на ноги, і вони підійшли до місця, де з піску стирчала Юрієва голова. Негідник зомлів. З носа в нього сочилася кров.

Ніколаї зітхнув.

— Мені не подобається це казати, але нам доведеться залишити його серед живих. Мені потрібно зібрати якомога більше інформації про культ Беззоряного і те, як Святим удалося нас сюди затягнути. Думаю, це Єлизавета відімкнула мої кайдани тієї ночі, коли я вирвався з Палацу.

— Як їй це вдалося?

— Вона казала, що їхня сила може існувати за межами Зморшки, там, де панує найщиріша віра. Тієї ночі в Палаці був Юрій. Можливо, Єлизавета скористалася ним, щоб непомітно для охорони наслати на мене свої лози чи комах.

Зоя пхикнула.

— Це ти запросив його до Палацу.

— Дозволяю тобі запросити гостя на наступну вечерю. Мені потрібні відповіді, тому чернець житиме. Поки що.

— Ну, може, хоч трошки його покатуємо? Або ти дозволиш мені кóпати його в голову впродовж наступної години?

— Я б залюбки, однак не дуже добре почуваюся й не хотів би помирати в цьому лахмітті. Нам слід спробувати знайти вихід.

Зоя роздмухала дюни навколо ченця, і вони поклали його горілиць. Зв’язали руки, відірвавши від її кефти смужки тканини, і про всяк випадок запхали до рота кляп.

— Ніколаї, — озвалася дівчина, поклавши долоню королю на руку і водночас закликаючи повітряну подушку, щоб перенести Юрія, — це принаймні спрацювало? Ти звільнився?

Хлопець підморгнув їй.

— І залишуся таким назавжди.

Йому забракло сміливості розповісти, що він відчуває, як десь усередині слабеньке чудовисько зализує рани й чекає нової нагоди знову прокинутися.

***

Хай би яка сила утримувала їх у тенетах вічних сутінків, вона померла разом зі Святими. Ніколаї з Зоєю вже йшли близько години, коли помітили перше мерехтіння зірок.

Попри рани й утому, вони рухалися далі, поки не побачили вдалині вогні, а згодом мертві сірі піски Зморшки змінилися м’якими луками. Ніколаї понад усе хотів скористатися гостинністю якогось фермера, та зробити цього вони не могли, остерігаючись, що їх упізнають. На ніч хлопець із дівчиною влаштувалися в старій повітці з реманентом. Там було волого й незручно, але зупинитися на відпочинок більше було ніде, крім як під гіллям сливового саду, а Ніколаї більше не бажав наближатися до дерев.

Так приємно було заплющити очі й відчути, як сон огортає тебе! Король більше ніколи не сприйматиме його як належне.

Ще й не зазоріло, коли Зоя вирушила до Крибірська й повернулася швидше, ніж очікувала, з кіньми, цілою купою дорожнього одягу й молодим Цілителем-гришею, якому наказала попіклуватися про рани Ніколаї.

— Перепрошую, ваша величносте, — пролопотів хлопчина, запечатуючи стигми на королівських долонях. — Тут, схоже, залишиться шрам. Я лише вчуся.

— Хоч схожий на шрами шахраїв?

— Ну… він буде глибокий.

— Те, що треба.

Коли хлопчина впорався, Зоя відіслала його геть.

— Хоч словом комусь прохопишся, і я вважатиму це державною зрадою. — Вона уп’ялася в нещасного поглядом і пояснила: — За таке карають повішанням.

Задкуючи, хлопець перечепився через поріг.

— Так, командире. Авжеж, командире.

Зоя насупилася й похитала головою.

— Присягаюся, випускники дедалі слабшають. Варто мені було краєм ока на нього подивитися, і можна вже посилати за нюхальною сіллю.

Ніколаї не відповів. Цього разу він не помилився. Коли Зоя глипнула на хлопця, її очі сяйнули сріблом, а зіниці перетворилася на щілини. Якусь мить на нього дивилися очі дракона. На що Зої довелося піти, щоби звільнити його і звільнитися самій? Цьому запитанню доведеться зачекати, поки вони без пригод повернуться до Палацу.

Решту дня вони, забувши про втому, гнали коней уперед. Ніколаї час від часу відчував, як у грудях щось смикалося, наче шип нікуди не подівся. Зв’язаний Юрій мовчки сидів і тремтів, напнувши каптур аж на очі.

Незабаром вони довідалися, що відлуння подій у Неморі прокотилося всією Равкою, а може, й за її межі. Від Уленська на півночі до Двох Стовпів на півдні повідомляли про землетруси. Ніколаї знав, що на них чекають ще й інші наслідки. Загинули троє наймогутніших гришників у світі, а обряд точно пішов не так, як планувалося.

На під’їзді до Ос Альти Зоя зв’язала королю руки і прив’язала мотузки до віжок, якими поганяла коней, а потім так само вчинила з Юрієм, щоб вони скидалися на двох полонених; дівчина проїхала нижнім містом, перетнула широкий канал і виїхала на просторі бульвари, що вели вгору пагорбом до золотих воріт Палацу. Траурних хоругв і приспущених стягів ніде не було. Ніхто не влаштовував безладу на вулицях. Або популярність Ніколаї виявилася не такою всеохопною, як вони вважали, або Жені з Давідом якимось чином удалося зберегти його відсутність у таємниці.

Ніколаї розривався між радісними передчуттями та страхом. Коли Зоя подалася до Крибірська, він дістав із чернечого рота кляп і швидко зрозумів, що найгірше ще чекало попереду.

«Відчини двері». Він зробив це, і крізь них увійшло щось жахливе.

Проте, щойно Ніколаї побачив на воротах подвійного орла в короні й позолочені дахи Ґранд-Палацу вдалині, серце радісно зайшлося у грудях. Він удома. Він вижив, і навіть якщо йому не вдалося зцілитися, вони з Зоєю та рештою знайдуть якийсь спосіб жити далі. Демон усередині добре його знав, але й король чудово вивчив свого демона.

Зоя під’їхала до одного з вартових на посту, відкинула каптур і наказала:

— Відчиняй своєму командирові.

Вартові негайно виструнчилися.

— Моя соверенна.

— Я стомилася і везу полонених, яких хочу представити Тріумвірату.

— У них є документи?

— Під мою відповідальність. Та, якщо через вас мені доведеться відкласти зустріч із гарячою ванною, я буду відповідальна ще й за вашу повільну смерть.

Один із вартових закашлявся і вклонився.

— Ласкаво просимо додому, командире.

Ворота розчахнулися.

***

Вочевидь, у Палаці влаштували якусь грандіозну вечірку. Доріжки освітлювали ліхтарі, а з мерехтливих вікон будівлі долинала музика.

— Невже їм таки вдалося все це влаштувати? —