Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
Слова ті заглушили прокляття й іржання. Сивий Скеллена послизнувся, присів на заду, ноги під ним роз’їхалися. Скеллен ударив його острогами, знову вилаявся, цього разу прокляттю вторувало гостре хрупання льоду, що ламався. Сивий забив передніми копитами, задні, що зав’язли, сіпалися в ополонці, кришачи лід і змулюючи темну воду під ним. Пугач зіскочив із сідла, шарпнув за вуздечку, але послизнувся і гепнувся в увесь зріст, дивом не потрапивши під копита власного коня. Двоє ґеммерійців, уже також спішених, допомогли йому підвестися, Оль Гарсгайм і Берт Брігден виволокли сивка — той впирався — на берег.
— З коней, хлопці, — повторив Бонгарт із очима, втупленими у туман, що затягував озеро. — Нема чого ризикувати. Доженемо дівку піхом. Вона також спішилася, йде ногами.
— Свята правда, — підтвердив Бореас Мун, вказуючи на озеро. — Це видно.
Тільки біля самого берега, під навислими гілками, льодова шкаралупа була гладенькою і напівпрозорою, наче темне скло пляшки, під нею було видно очеретини й побурілі водорості. Далі, на плесі, лід вкривала тонесенька плівка мокрого снігу. А на ній, наскільки дозволяв бачити туман, темніли сліди ніг.
— Вона у нас в руках! — крикнув палко Ріенс, закидаючи віжки на сук. — Не настільки вона й хитра, як здавалося! Пішла по льоду, серединою озера. Якби обрала якийсь із берегів, ліс — то непросто було б її наздоганяти!
— Серединою озера… — повторив Бонгарт, справляючи враження задумливого. — Саме серединою озера веде найкоротша і найпряміша дорога до тієї нібито магічної вежі, про яку говорив Вільгефорц. Вона про те знає. Муне? Наскільки вона нас випереджає?
Бореас Мун, який уже був на озері, присів над відбитком чобота, нахилився низько, придивився.
— З півгодини, — оцінив. — Не більше. Теплішає, а слід не розмитий, кожен цвяшок на підошві видно.
— Озеро, — пробурмотів Бонгарт, дарма намагаючись пробити поглядом туман, — тягнеться до півночі понад п’ять миль. Так говорив Вільгефорц. Якщо дівчина має з півгодини переваги, то вона перед нами десь із милю.
— По слизькому льоду? — похитав головою Мун. — І того не буде. Шість-сім стайє, не більше.
— Тим краще! Вперед!
— Уперед, — повторив Пугач. — На лід — і вперед, бігом!
Марширували вони, важко дихаючи. Близькість жертви збуджувала, виповнювала ейфорією, наче наркотик.
— Не втече від нас!
— Аби тільки слід не загубити…
— Й аби вона тільки нас не надурила у цьому тумані… Біло, наче у молоці… На двадцять кроків ніц не видно, зараза…
— Ворушіть кістками! — гарикнув Ріенс. — Швидше, швидше! Поки сніжок на льоду, йдемо по слідах…
— Сліди свіжі, — забурмотів раптом Бореас Мун, зупиняючись і нахиляючись. — Свіженькі… Кожен цвяшок відтиснутий… Вона десь близько… Близько! Чому ми її не бачимо?
— І чому ми її не чуємо? — задумався Оль Гарсгайм. — Наші кроки на льоді аж гудять, сніг поскрипує! Чому ми її не чуємо?
— Бо розмовляєте багацько, — різко відрізав Ріенс. — Далі, марш!
Бореас Мун зняв шапку, витер спітніле чоло.
— Вона там, у тумані, — сказав тихо. — Десь там, у тумані… Але не видно, де саме. Не видно, звідки ударить… Як там… У Дун Даре… У ніч Саовіну…
Тремтливою рукою він почав витягати меч із піхов. Пугач підскочив до нього, схопив за плечі, шарпнув потужно.
— Хавальник закрий, старий дурню, — засичав.
Утім, було пізно. Іншим передався той страх. Вони також витягнули мечі, машинально стаючи так, аби мати за спиною когось із товаришів.
— Вона не примара! — голосно гарикнув Ріенс. — Вона навіть не магічка! А нас десятеро! У Дун Даре було четверо і всі п’яні!
— Розступіться, — сказав раптом Бонгарт, — вліво-вправо, у лінію. І йти строєм! Але так, аби один одного з очей не втрачати.
— Ти теж? — скривився Ріенс. — Тебе також поплутало, Бонгарте? Я мав тебе за розсудливого.
Мисливець за нагородами глянув на нього поглядом, холоднішим за лід.
— Розтягнутися строєм, — повторив він, не звернувши увагу на чародія. — Зберігати відстань. Я повертаюся за конем.
— Що?
Бонгарт знову не звернув увагу на Ріенса. Ріенс вилаявся, але Пугач швидко поклав йому руку на плече.
— Облиш, — гарикнув, — хай іде. А ми не витрачатимемо часу! Людей у стрій! Берт і Стігварде, вліво! Олє, направо…
— Навіщо це, Скеллене?
— Під тими, хто йтиме вкупі, — буркнув Бореас Мун, — лід скоріше може зламатися, ніж під розтягнутим строєм. А ще, як строєм підемо, менший буде ризик, що на нас дівка з якогось боку виверне.
— Збоку? — пирхнув Ріенс. — Яким це чином? Сліди перед нами як на долоні. Дівчина йде прямо, як стріла, якби спробувала хоча б на крок звернути — ми б помітили.
— Досить балаканини, — відрізав Пугач, дивлячись назад, у туман, де зник Бонгарт. — Уперед!
Вони пішли.
— Стає тепліше, — просапав Бореас Мун. — Лід наверху тане, полій виникає…
— Туман густішає…
— Але сліди все ще видно, — заявив Дакр Сіліфант. — До того ж мені здається, що дівчина йде повільніше. Втрачає сили.
— Як і ми. — Ріенс зірвав шапку й обмахнувся нею.
— Тихо. — Сіліфант раптом зупинився. — Ви чули? Що воно було?
— Я нічого не чув.
— А я чув… Наче скрегіт… Скрегіт по льоду… Але не звідти. — Бореас Мун вказав у туман, де зникали сліди. — Наче зліва, збоку…
— Я теж чув, — підтвердив Пугач, розглядаючись неспокійно. — Але зараз стихло. Суча лапа, не подобається мені це. Не подобається мені це!
— Сліди! — повторив із втомленою наполегливістю Ріенс. — Ми все ще бачимо її сліди! Очей не маєте? Вона йде прямо, наче стріла! Якби хоча б на крок звернула, хоча б на півкроку, ми дізналися б те по слідах! Марш, швидше, за мить будемо її мати! Я ручаюся, за мить побачимо…
Він обірвав себе. Бореас Мун зітхнув так, що аж у легенях захрипіло. Пугач вилаявся.
Десять кроків попереду них, відразу в межі видимості, вимальованої густим молоком туману, сліди закінчувалися. Зникали.
— Морова зараза!
— Що воно?
— Полетіла вона, чи що?
— Ні, — похитав головою Бореас Мун. — Не полетіла. Гірше.
Ріенс вилаявся вульгарно, показуючи подряпини на льоду.
— Ковзани, — проскреготів,
