Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

і вгору. Це було легко. Неначе стіна була створена для лазіння. Невдовзі Ферро звісила ноги з металевого поруччя першого балкона. Полізла далі, не зупиняючись, щоб перевести подих, усе вище й вище. Дісталася другого балкона, липка від поту серед мертвого повітря. Дісталася третього вже тоді, коли хрипко дихала. Схопилася за поруччя четвертого й підтягнулася. Встала й поглянула долі.

Далеко внизу, на дні чорної безодні, лежало на круглій підлозі зали все Земне коло. Мапа, на якій лінії берегів були виведені блискучим металом. На рівні Ферро поволі обертався великий механізм, який займав майже весь простір у злегка вигнутій галереї й висів на дротах, не товщих за нитки.

Вона насупилася на чорну кулю посередині й відчула поколювання в долонях.

Куля, здавалося, зависла там без підтримки. Ферро мала б замислитись, як таке може бути, та їй думалося лише про те, як сильно цієї кулі хочеться торкнутися. Як її потрібно торкнутися. Вона не мала вибору. Один із металевих кругів підплив до неї, тьмяно поблискуючи.

Часом найкраще ловити момент.

Ферро вискочила на поруччя, на мить присіла там, опановуючи себе. Вона не думала. Думати було б божевіллям. Ферро стрибнула в порожнечу, розмахуючи кінцівками. Коли вона вхопилася за крайнє кільце машини, та вся захиталася й загойдалася. Ферро гойднулася під неї, повиснувши й затамувавши подих. Її язик повільно, обережно втиснувся в піднебіння, вона підтягнулася на руках, зачепилася ногами за метал і потягнулася вздовж нього. Невдовзі опинилася біля широкого диска, всіяного борознами, і перелізла з однієї деталі на другу, задрижавши всім тілом від натуги. Прохолодний метал тремтів під її вагою, викручуючись і згинаючись, хитаючись від кожного її поруху, погрожуючи скинути її в порожнечу.

Ферро, може, й не мала страху. Однак падіння на найтвердіший із твердого каменю з висоти в сотню кроків усе одно здавалося їй вельми серйозною річчю.

Тож Ферро прослизнула з одного кільця до іншого, майже не наважуючись навіть дихати. Вона казала собі, що падати нікуди. Вона просто лазить по деревах, ковзає між гіллям, як у дитинстві, до приходу гурків. Урешті Ферро взялася за внутрішнє кільце. Несамовито вчепилася в нього, чекаючи, доки воно саме собою не наблизить її до центру. Вона повисла, схрестивши ноги на тендітному металі й тримаючись за нього однією рукою, а другою тягнучись до тієї блискучої чорної кулі.

Ферро бачила, як у бездоганній поверхні цієї кулі віддзеркалюється її застигле лице, її зігнута рука, розпухла і спотворена. Вона тягнулася вперед щосили, зціпивши зуби. Все ближче і ближче. Важило лиш одне — торкнутися кулі. Ферро зачепила кулю самісіньким кінчиком середнього пальця, і та, наче бульбашка, що луснула, зникла в порожньому тумані.

Щось зірвалося й поволі полетіло донизу, неначе тонучи у воді. Ферро провела поглядом річ, що летіла геть від неї, вниз і вниз, темною плямою в чорнильній пітьмі. Та річ торкнулася підлоги з глухим звуком, який, здавалося, струсив самі підвалини Будинку Творця й наповнив залу оглушливим відлунням. Кільце, за яке трималася Ферро, затремтіло, і вона на одну запаморочливу мить мало не втратила хват. Коли їй вдалося підтягнутися назад, вона усвідомила, що кільце перестало рухатися.

Весь пристрій застиг.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж Ферро вилізла нерухомими кільцями назад, на верхню галерею, й подолала довгий спуск височезними стінами. Коли вона нарешті зіскочила на підлогу просторої зали, одяг у неї був порваний, долоні, лікті й коліна — обдерті й закривавлені, та Ферро цього майже не помічала. Вона лунко побігла широкою підлогою. До самісінької середини зали, де ще лежав предмет, який упав згори.

Він здавався просто нерівним уламком темного каменю завбільшки з великий кулак. Але це був не камінь, і Ферро це знала. Вона відчувала, як із нього щось витікає, щось виливається, струменить захопливими хвилями. Щось таке, чого не можна ні побачити, ні помацати, хоча це однаково наповнювало весь простір довкола аж до найтемніших його куточків. Невидиме і все ж непереборно прекрасне, воно лилося довкола Ферро, пощипуючи її, й тягнуло її вперед.

Коли Ферро підійшла ближче, її серце забилось об ребра. Коли опустилася на коліна поряд із уламком, її рот переповнився голодною слиною. Коли вона простягнула руку й відчула свербіж у долоні, у неї в горлі перехопило подих. Її рука зімкнулася довкола дзюбатої та щербатої поверхні уламка. Дуже важкої й дуже холодної, наче шмат застиглого свинцю. Ферро поволі підняла його, крутячи в руці й заворожено дивлячись, як уламок виблискує в темряві.

— Сім’я.

В одній із арок стояв Баяз. Його лице тремтіло від огидної суміші жаху з насолодою.

— Ферро, йди звідси, негайно! Віднеси його до палацу. — Він здригнувся, підняв одну руку, неначе прикриваючи очі від сліпучого світла. — Скриня в моїх покоях. Поклади це досередини й наглухо замкни, чуєш? Наглухо замкни!

Ферро набурмосилася й відвернулася, гадки не маючи, крізь яку з цих арок можна вийти з Будинку Творця.

— Зачекай! — До неї через залу наближався Кей, не зводячи блискучих очей із її долоні. — Залишся!

Йдучи, він не виказував ані крихти страху. Лише жахливий голод, достатньо дивний, щоб Ферро відступила на крок.

— Воно було тут. Тут від самого початку. — Його лице здавалося блідим, обм’яклим, затіненим. — Сім’я.

Біла рука Кея поповзла крізь темряву до неї.

— Нарешті. Віддай його…

Він зім’явся, наче викинутий папір, утратив опору, а тоді його перекинуло через усю величезну залу, поки Ферро встигнула зробити лиш один приголомшений вдих. Лунко врізався у стіну просто під найнижчим балконом. Ферро, роззявивши рота, побачила, як його розтрощене тіло відскочило й повалилося на землю, а зламані кінцівки зателіпалися.

Баяз вийшов уперед, міцно тримаючись за жезл. Повітря довкола його пліч досі ледь-ледь мерехтіло. Ферро, звісно, вбила багато кого й не лила сліз. Але те, як швидко це відбулося, вразило навіть її.

— Що ти зробив? — процідила вона.

Довкола них досі розходилося відлуння смертельного зіткнення Кея з віддаленою стіною.

— Те, що мусив. Іди до палацу. Негайно. — Баяз тицьнув важким пальцем в одну з арок, і Ферро побачила там ледь помітний проблиск світла. — Поклади ту штуку до скрині! Ти навіть уявити не можеш, яка вона небезпечна!

Мало хто не любив накази так, як Ферро, проте вона не бажала залишатися в тому місці. Вона запхала каменюку собі під сорочку. Здавалося, що там їй і місце — поряд із її животом. Хай скільки Баяз називав її небезпечною, каменюка була прохолодна і втішна. Ферро ступила один крок, і коли її чобіт лунко опустився, з віддаленого боку зали долинув неприємний смішок.

Саме там упав знівечений труп Кея.

Баяз, вочевидь, не здивувався.

— Ну що? — крикнув він. — Нарешті ти показуєш себе! Я вже підозрював, що ти не той, ким видаєшся! Де мій учень і коли тобі вдалося його замінити?

— Багато місяців тому. — Кей поволі підіймався з начищеної підлоги, не припиняючи хихотіти. — Перш ніж ти подався у свою безглузду мандрівку до Старої Імперії.

На його усміхненому обличчі не було крові. Навіть маленької подряпинки.

— Мені довелося сидіти поряд із тобою, біля вогню. Стежити за тобою, поки ти лежав безпорадний на тому возі. Лишатися з тобою