Буря Мечів - Джордж Мартін
Усміхнувшись і змахнувши шарлатними спідницями, вона пішла. Затримався тільки її аромат. І ще зостався смолоскип. Давос опустився на підлогу камери та сплів руки на колінах. Його омивало мінливе світло смолоскипа. Вдалині затихли Мелісандрині кроки, і тепер чулося тільки шкрябання щурів. «Лід і полум’я,— думав він.— Чорне й біле. Темрява і світло». Давос не заперечував божої могутності. Він-бо бачив, як з Мелісандриного лона випірнула тінь, та й жриця знала такі речі, про які знати просто не могла. «Мої наміри вона побачила в полум’ї». Приємно було дізнатися, що Саладор його не продавав, але думка про те, що червона жінка зі своїм вогнем здатна вивідати всі його секрети, розхвилювала його більше, ніж він міг подумати. «І що вона мала на увазі, кажучи, що я вже прислужився її богу і прислужуся ще?» Це йому теж не подобалося.
Він звів очі на смолоскип. Довший час дивився незмигно, спостерігаючи, як миготить і міниться полум’я. Хотів побачити крізь його язики — зазирнути за вогняну завісу й розгледіти те, що там живе... але там нічого не було, тільки вогонь, і за деякий час очі Давосу засльозилися.
Засліплений і втомлений, Давос скрутився на соломі й віддався сну.
А за три дні (ну, Куліш приходив тричі, а Вугор — двічі), Давос почув з того боку камери голоси. Він миттю сів, притулившися спиною до кам’яної стіни, дослухаючись до звуків боротьби. Це було щось новеньке — переміна в його незмінному світі. Шум долинав зліва, де сходи вели на денне світло. Чувся чоловічий голос — він благав і кричав.
— ...божевілля! — долетіло до Давоса, і тут у полі зору з’явився чоловік, якого тягнули двоє гвардійців з вогненними серцями на грудях. Перед ними сунув Куліш, брякаючи кільцем з ключами, а позаду йшов сер Аксель Флорент.
— Акселю,— відчайдушно заблагав в’язень,— в ім’я твоєї любові до мене, відпусти мене! Я не можу, я не зрадник.
Був це старший чоловік, високий і стрункий, зі сріблясто-сивою чуприною, гострою борідкою і довгим витонченим обличчям, яке кривилося від переляку.
— Де Селіза, де королева? Вимагаю зустрічі з нею! Чужі б вас усіх взяли! Пустіть мене!
Гвардійці не звертали уваги на його гнівні протести.
— Сюди? — запитав Куліш, зупиняючись перед Давосовою камерою. Давос звівся на ноги. У нього навіть майнула думка, чи не кинутися бігти, коли відчиняться двері, але ж це божевілля! Їх там забагато, у гвардійців — мечі, а Куліш дужий як бугай.
Сер Аксель коротко кивнув до тюремника.
— Нехай зрадники потішаться товариству один одного.
— Я не зрадник! — вереснув в’язень, поки Куліш відмикав двері. Хоча вдягнений він був просто — у сірий вовняний камзол і чорні бриджі, з мови можна було зробити висновок, що він високого роду. «Але тут йому походження не допоможе»,— подумав Давос.
Куліш відкинув засув, сер Аксель кивнув, і гвардійці сторчголов штурхонули свого підопічного в камеру. Чоловік спіткнувся і був би впав, якби Давос його не підхопив. Той одразу ж виборсався й покульгав до дверей, та вони захряснулися просто перед його блідим зніженим обличчям.
— Ні,— закричав він,— Ні!!!
Ноги в нього враз підкосилися, і він повільно з’їхав на підлогу, вчепившись у залізні штаби. Сер Аксель, Куліш і гвардійці вже повернулися йти.
— Ви не можете! — крикнув бранець їм у спину.— Я — королівський правиця!
Тільки тоді Давос його упізнав.
— Ви — Алестер Флорент.
Чоловік обернув голову.
— Хто ви та...
— Сер Давос Сіворт.
— Сіворт... цибулевий лицар,— кліпнув лорд Алестер.— Ви хотіли вбити Мелісандру.
Давос цього не заперечував.
— У Штормокраї ви були в червоно-золотих обладунках, з інкрустованими лазуритом квіточками на нагруднику.
Він простягнув руку, щоб допомогти чоловікові підвестися.
Лорд Алестер обтрусив брудну солому з одягу.
— Я... маю вибачитися за свій вигляд, сер. Втратив усі скрині, коли Ланістери спустошили наш табір. Я вирвався в самій кольчузі та з перснями на пальцях.
«Він і зараз у цих перснях»,— зауважив Давос, у якого навіть не всі пальці були цілі.
— І зараз, без сумніву, який-небудь кухарчук чи грум походжає Королівським Причалом у моєму оксамитовому камзолі з прорізами й у розшитому самоцвітами плащі,— провадив лорд Алестер, нічого не помічаючи.— Але ж усі знають, на війні без жахіть не буває. Ви теж, без сумніву, зазнали втрат.
— Я втратив корабель,— сказав Давос.— Усіх своїх моряків. І чотирьох синів.
— Най бо... най Цар світла проведе їх з темряви у кращий світ,— мовив чоловік.
«Най Отець судить їх по справедливості, а Мати змилостивиться над ними»,— подумав Давос, але не вимовив слів молитви вголос. У Драконстоні тепер немає місця Сімом.
— Мій власний син у безпеці, у Ясноводді,— вів далі лорд,— але на «Фурії» я втратив племінника. Сера Імрі, сина мого брата Ріяма.
Саме сер Імрі сліпо, на всіх веслах повів флот угору Чорноводим Бурчаком, не звернувши уваги на невеличкі муровані башточки, які виросли в гирлі річки. Його Давос точно не забуде.
— Мій син Марик був веслярським зверхником у вашого небожа,— сказав він, пригадуючи, як востаннє бачив «Фурію», охоплену дикополум’ям.— Там ніхто не врятувався?
— «Фурія» згоріла й потонула з усіма матросами,— сказав його милість.— Згинули і ваш син, і мій племінник, а з ними ще стільки добрих людей, що й не порахувати. Того дня ми програли війну, сер.
«Він прийняв поразку». Давос пригадав слова Мелісандри про жарину в попелі, здатну розпалити велике огнище. Не дивно, що цей чоловік закінчив тут.
— Його світлість ніколи не здасться, мілорде.
— Дурість, чиста дурість,— лорд Алестср знову всівся на підлогу, так наче йому важко було стояти.— Станісу Баратеону ніколи не сидіти на Залізному троні. Невже казати правду — зрада? Так, це гірка правда, але від цього вона менш правдивою не стає. Флот його розбитий, якщо не рахувати лісянців,
