Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Анестезіолог витріщився на неї так, наче вона промовила ці слова задом наперед.

– Навіть якщо так, я тут до чого?

– Просто скажи мені, чи це можливо?

– Теоретично так. Хірургічним шляхом або… – він знову, не виймаючи рук із кишень, знизав плечима, – не знаю. Але для чого?

– Я хочу, щоб ти зробив це. – Рута запустила долоню під волосся й тицьнула пальцем у задню частину своєї шиї. – Видалив цю хрінь з мого мозку.

Погляд змінився: тепер Тимофій зиркнув на дівчину так, мовби вона була брудною. Роздувши ніздрі, він мовчки хитнув головою.

– Не дивися на мене так! – не витримала Рута.

Хлопець пирхнув, аж полетіли бризки з рота.

– За кого ви мене маєте? Я нічого не робитиму.

– Але… – Злість і жалість до себе застрягли в горлі кісткою.

– Ідіть геть. Я вас не знаю та більше не хочу бачити.

Рута перестала чути шум дощу через гул у вухах.

– У тебе весь телефон забитий моїми фотками, – випалила вона. Русецький густо почервонів. Злякавшись, що він розвернеться й утече, дівчина заторохтіла: – Але я не про те! У тебе родима пляма над куприком у вигляді сердечка. І ще ти бачиш чорно-білі сни. І ти… ти… – вона роззирнулася й показала рукою на ряд автомобілів під лікарняним корпусом, – ти приліпив суперклеєм двірники до лобового скла на машині боса, бо він ставить авто так, що воно заважає швидким під’їжджати до приймального відділення.

Останнє, либонь, вразило його найдужче. Хлопець побагровів іще більше й утупився в Рутин рот із таким виглядом, начебто боявся, що з нього щось поллється, варто лиш дівчині ще раз розтулити губи.

– Звідки ви…

– Ми вже були знайомі, – на видиху проказала Рута. – Просто ти цього не пам’ятаєш.

Вона чекала, що він зронить фінальне «вали на хрін», і на тому все. Проте Тимофій лише мовчки телющився в неї. Зрештою Рута попросила:

– Я геть змокла. Може, ми десь сядемо та поговоримо? Будь ласка. Дай мені шанс усе пояснити.

Він відступив на крок, з обличчя було видно – вагається, постояв, не рухаючись, чверть хвилини, а потім повільно, неначе під водою, махнув рукою:

– Йдіть за мною.

Дівчина склала парасоль і піднялася на ґанок. Русецький відчинив двері, пропускаючи її вперед, але ще до того, як зайти, Рута нахилилася й видала просто в його спантеличене обличчя:

– І припини нарешті мені «викати».

92

На першому поверсі Рута купила бахіли та накидку, після чого Тимофій повів її до відділення інтенсивної терапії та впустив до ординаторської кімнати. Зовсім по сусідству розташовувалася реанімаційна палата, в якій Рута лежала три тижні тому.

В ординаторській, крім них, нікого не було. Хлопець запропонував чай, дівчина відмовилася. Він показав на стілець. Рута, знявши накидку, сіла. Русецький умостився навпроти, відкинувшись на спинку крісла, кивнув, мовляв, починай, я слухаю, та підпер голову рукою.

І Рута заходилася розказувати. Спершу невиразно, часто перериваючись на хапливі вдихи, через що здавалося, ніби вона вириває слова з повітря, а згодом дедалі впевненіше та розважливіше. Найбільше Рута боялася, що Тимофій занудьгує, проте він слухав спокійно й уважно. Вона почала з того, що дізналася від Анни Чорнай про особливих та їхні мізки, типи снів, здатність змінювати реальність, про парадокси, що виникають через неї, а також про те, як із цим бореться «імунна система Всесвіту». Далі Рута переповіла обставини загибелі Іллі Ісаєва, пояснивши, як це призвело до сварки із сестрою та її, на щастя, невдалого самогубства. Вона показала рукою на палату за стіною й коротко описала, як він урятував її після спроби суїциду. Для більшої переконливості детально змалювала палату. Згадала про смерть Анни і, не вдаючись у подробиці, повідомила, що знайшла її щоденник. А завершила тим, що вичитала в щоденнику: позбутися снів можна, видаливши з мозку ядро locus coeruleus.

Під кінець розмови Рута трохи прихрипла, проте дивилася на хлопця з оптимізмом. Власну розповідь вона вважала достатньо переконливою. Жаль тільки, що Тимофій думав інакше.

– Ти це все дізналася вві сні?

Рута насупилася.

– Що саме?

– Ну, про пляму на куприку, – він покрутив у повітрі долонею. – Про двірники. – Тимофій не міг збагнути, як вона довідалася. Він мастив клей пізно ввечері, у цілковитій темряві, камер спостереження на корпусі ніколи не було.

– Ні, – заперечила дівчина. Русецький не повірив їй, і його скептична, дещо зверхня посмішка безжально гасила залишки Рутиного запалу. – Завдяки моїм снам ти не пам’ятаєш знайомства зі мною. Я знаю все з твоїх слів. Ти сам мені розповів.

Хлопець мимоволі мотнув головою. Він усе ще не розумів. Він нікому не зізнавався, що приклеював двірники. Нікому.

– Ну то як? – Рутині очі немовби звузилися та заблищали чорними перлинами. – Ти мені допоможеш?

Її сповитий відчаєм голос вивів Тимофія із задуми.

– Ні. – Він звів брови на переніссі. – Звісно ні.

– Будь ласка. – Її погляд заметався, щоки, все обличчя дрібно затремтіли. – Інакше я помру.

Русецький спохмурнів іще дужче.

– Тобі потрібно до психіатра.

Рута хрипнула:

– Ні. Це не допоможе.

– Послухайте… – Тимофій виправився: – Послухай, Руто, твоя історія – маячня. Може, ти віриш у неї, проте я – ні. І навіть якби повірив, ти хоч уявляєш, скільки всього необхідно для операції на мозку? – Він махнув рукою, вказуючи кудись углиб будівлі: – Це не салон краси, ти не можеш просто зайти, стати в чергу та попросити виколупати тобі шматочок мозку. Хірургічне втручання проводять лише після встановлення точного діагнозу, коли інші методи лікування не діють. Ніхто не вирізатиме блакитну пляму зі стовбура мозку, бо тобі так заманулося. Навіть мріяти про таке абсурдно. І я взагалі не розумію, чому ти вибрала мене: я анестезіолог, а не хірург. Я не оперую, тим паче не оперую мізки.

– Моя колишня вчителька стверджувала, що ви…

Хлопець роздратовано обірвав її:

– Усе. Розмову закінчено. Тобі час піти.

93

Вийшовши з лікарні, Рута спустилася вулицею Карнаухова до студмістечка НУВГП, перебралася мостом через Устю та наступні кілька годин блукала малознайомими кварталами на лівому березі. Ходьба не давала заснути, та попри це в першому ж мінімаркеті, що трапився дорогою, дівчина купила чотири банки енергетика й узялася накачуватися на ніч.

Дощ то починався, то вщухав. Після п’ятої зірвалася злива, Рута сподівалася, що перечекає, але зрештою викликала таксі та