Легенда про південний вітер - Анна Ліє Кейн

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Ліс зацікавлено прислухався до них, ніби чекав продовження діалогу. Шелестів пухнастим гіллям ялинок, наче потирав ручки, намагаючись вгадати якими будуть наступні слова. Сніг хрумтів під ногами, мов скоринка свіжого хліба.

- Я дещо тобі приніс, - вимовив Корд. Він дістав з кишені невеликий мішечок і простягнув відьмі. Вона зацікавлено прийняла його, потягнула мотузочки в різні сторони та зазирнула всередину.

Ледве не впала на сніг, зачепившись за коріння, яке не побачила під снігом. Але встояла і продовжила ошелешено дивитися на маленькі напівпрозорі сині камінчики. Мерітанги - дуже рідкісні мінерали, які можна добути далеко в горах. Вони дуже дорогі та неймовірно корисні. Міара знала як використовувати мерітанги. Вона могла зробити з них знеболювальні мазі, а могла зробити зілля, яке очистить будь-який колодязь чи водойму. Можна було використати мерітанги проти нападників - укріпити Завісу, чи зробити пастки для найманців. А якщо продати таку кількість мінералів, то Міара могла б жити як аристократка.

- Звідки вони в тебе? - відьма здивовано подивилась на Корда. Хоча, напевно, краще було б запитати: «чому вони все ще в тебе, а не продані?».

Чоловік знизав плечима, ніби просто наштовхнувся на гору дорогоцінних мінералів:

- Ходив на полювання та випадково зібрав.

Міара дивилася на профіль Корда і підозріло примружилася.

«Випадково зібрав?» - думала вона, відчуваючи дивне тепло в грудях. Вуста зігнулися в легкій посмішці, коли вона зазначила подумки: «випадково мерітанги не знайдеш. Треба відшукати особливе місце. Ще й помітити їх можна лише вночі при світлі місяця. А щоб дістати треба викопувати з-під замерзлої землі. Невже так він вирішив вибачитися за те, що колись завадив їй купити мінерали для своїх потреб у місті?».

Все ж Міара опустила голову та сховала мішечок у свою кишеню. Посмішка так і грала на її губах. Мисливець лише скосив на відьму очі. Помітив ямочку на її щоці, ковзнув поглядом по довгих чорних віях та тонкому носику. І знову подивився вперед.

Ліс струсив з дерева перед ними купку снігу, ніби натякав, що хоче послухати ще. Про мандри мисливця, або ж про пригоди відьми у найближчих містах і селах. Але люди на нього не звернули уваги. Вони обійшли новоутворену кучугуру і рушили далі до Завіси.

- І ти лиш через це повернувся? - Міара норовливо підняла підборіддя і з викликом подивилася на Корда. Той хитро зиркнув на неї та нахабно заявив:

- Вирішив ще раз скуштувати відьомського борщу!

Дзвінкий, мов стукіт бурульок, сміх Міари розлився по лісу. Колишні вороги переступили Завісу та наблизилися до відьомського лігва. Міара повернулася до Корда, вперла руки в боки і грайливо вигнула брову:

- Знаю я який борщ тебе цікавить.

Мисливець не став нічого заперечувати чи намагатися виправдатися. Він пропустив відьму перед собою всередину будинку, а потім сам увійшов до теплого затишку з ароматом трав.

***

Дні ставали дедалі коротшими, поки не досягли межі, за яку вони не заступали жодного року. Сонце зійшлося у битві з темрявою, та почало перемагати. Ліс спав, вкритий снігом. Його спокій не тривожили найманці, ніби хтось встановив навкруги паркани, через які вони не могли перелізти.

Ранковий сонячний промінчик ласкаво лизнув обличчя Міари. Вона потягнулася усім тілом, як кішка, закинувши руки за голову. Та через хвилину вже опинилася в міцних обіймах.

- Ти мене розчавиш колись, - засміялася відьма. Корд сонно підняв одну повіку, але притягнув Міару ще ближче і ткнувся у її чорне волосся носом. 

Вона пахла лісом. І мисливець більше не міг спокійно вдихати цей аромат. Навіть там, у далеких горах на півночі, його щось тягнуло на південь. Ніби в цих чарівних лісах він залишив свій спокій. Віддав частину себе лісовій відьмі. І сам собі тоді нагадував проклятого звіра, який не може знайти власне місце. Але опинившись поряд з Міарою зрозумів, що це не прокляття, а дещо набагато приємніше. Йому подобалося чути її сміх, хотілося притискати її до себе, зігрівати її прохолодні пальці та цілувати мʼякі вуста.

- Що ти сказав демонам, коли повернувся без здобичі? - раптом запитала Міара. Вона лежала на спині та дивилася у стелю. Корд відкрив обидва ока і здивовано подивився в її зосереджене обличчя. Він не знав, що бачить перед собою зараз відьма. Раніше вона не питала нічого про демонів, ніби воліла не памʼятати якою була причина їхньої зустрічі. І чому саме цього ранку їй в голову прийшла така думка, мисливець не знав.

- Як усі до мене та усі після мене, - повільно і тихо вимовив Корд. Йому здалося, що від його відповіді може щось змінитися. І він знову притягнув до себе Міару, повернув її голову, зазирнув у чорні очі: - Сказав, що не знайшов відьму. Не зміг вполювати. Надто вправно вона ховається.

- І тобі повірили? - голос Міари був слабким, обличчя розслабленим, а погляд трохи розгубленим. Вона поклала руку на плече мисливця і почала ніжно вимальовувати візерунки кінчиками пальців.

- А який мені сенс брехати? - Корд посміхнувся. Торкнувся лоба відьми губами та прошепотів: - Хіба мені повірять, коли я скажу, що закохався у відьму?

***

Сніг почав танути. Варто було зачекати ще пів дня, і лісові стежинки перетворилися б на болото. Сонце іноді визирало з-за хмар. Промені креслили гарні жовті лінії, що тяглися від осяяних країв сірих хмар до землі.

Корд перевіряв кріплення своїх ременів на подвірʼї. Міара спостерігала за ним з порогу. На її плечах лежала стара шерстяна шаль, а чорне волосся було заплетене у косу. Відьма сперлася плечем об одвірок.

- Точно не хочеш дочекатися весни?

Він хотів. Бажав дочекатися тут, поруч з відьмою, не тільки весни, а й старості. За її Завісою, далеко від Шедану - нової столиці нової імперії. 

Але не міг. Йому необхідно було зʼявлятися до демонів з необхідними ресурсами та звітами. І тепер йому треба було бути вдвічі обережнішим.