Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Цірі. Залишися. Перечекай зиму…
— Я доберуся до озера до морозів. А потім, якщо буде так, як ти говориш, уже ніщо не буде мати значення. Повернуся телепортом на Танедд. До школи в Аретузі. До пані Рити… Висогото… Як же воно було давно…
— Вежа Ластівки — то легенда. Пам’ятай: то лише легенда.
— Я також є лише легендою, — сказала вона гірко. — Від народження. Сіреаель, Ластівка, дитя несподіванка. Обранка. Дитя-призначення. Дитя Старшої Крові. Поїду, Висогото. Бувай здоровий.
— Бувай здорова, Цірі.
* * *
Корчма на розстані за виселками була порожньою. Кипріан Фріпп Молодший і трійко його друзів заборонили місцевим заходити, а приїжджих прогнали. Самі ж бенкетували й пили цілими днями, сидячи у задимленому темному приміщенні, що смерділо так, як завжди смердить корчма взимку, коли не відчиняють ані вікон, ані дверей, — потом, котом, мишами, онучами, сосниною, пердячкою, жиром, гаром і мокрим, паруючим одягом.
— Та щоб пес насрав на таку долю, — повторив раз, хіба, у сотий, Йуз Янновітц, ґеммерієць, махнувши у бік прислужниць, аби несли горілку. — Щоби того Пугача покрутило. У такій паршивій дірі наказав сидіти! Я б уже лісами у патрулі волів їздити!
— Бо ти дурень набитий, — відповів Деде Варгас. — На дворі страшенні дрижаки! Я от у теплі волію. І при панні!
Із розмахом ляснув дівку по сідницях. Дівка пискнула, не дуже переконливо і з виразом байдужості. Була вона, сказати правду, трохи пришелепувата. Праця у корчмі навчила її тому тільки, що як ляскають або щипають, то треба пищати.
Кипріан Фріпп і його компанія дісталися до обох прислужниць вже другого дня по приїзду. Корчмар протестувати боявся, а дівки були не настільки тямущі, щоб думати про протести. Життя вже навчило їх, що як дівка протестує, то отримує у морду. Тож розумніше було почекати, поки панам набридне.
— Та Фалька, — знуджений Ріспат Ля Пуан підняв чергову стандартну тему знуджених вечірніх розмов, — розтанула десь у лісах, кажу вам. Бачив я, як їй тоді Скеллен морду оріоном розсік, як з неї кров фонтаном бризнула! З того, кажу вам, викараскатися вона не зуміла б.
— Пугач схибив по ній, — відповів Йуз Янновітц. — Ледь зачепив її оріоном. Морду їй, так, добряче розвалило, я сам бачив. Але чи перешкодило те дівчині перескочити ворота? Чи впала з коня? Аякже! А ворота я потім міряв: сім футів і два дюйми, щоб мені здохнути. І що? Перескочила! Та ще й як! Між сідлом і дупкою ножа б не всунули.
— Кров із неї лилася, наче з цеберка, — запротестував Ріспат Ля Пуан. — Їхала, кажу вам, їхала, а потім впала й пірнула у якийсь яр, вовки й птахи стерво з’їли, куниці закінчили, а мурашки затерли сліди. Кінець, deireadh! Тож ми тута, кажу вам, дарма сидимо й грошву пропиваємо. Й це точняк, бо ж лафи якось не видно!
— Не може бути такого, щоби по трупу ні сліду, ні знаку не залишилося, — сказав із переконанням Деде Варгас. — Завжди щось лишається, череп, тазова кістка, якась гомілка потовще. Ріенс, той чарівник, якось та останки Фальки побачить. Тоді й справі буде кінець.
— І, може, тоді нас поженуть так, що ми з бажанням це неробство і паршивий цей хлів станемо згадувати. — Кипріан Фріпп Молодший окинув знудженим поглядом стіни корчми, де він знав уже кожен цвяшок і кожен патьок. — І оцю оковиту паскудну. І отих оно двох, що цибулею смердять, а як накачуєш їх, то лежать наче телята, у стелю дивляться і в зубах собі длубаються.
— Усе краще, ніж нудьга, — підвів риску Йуз Янновітц. — Вити хочеться! Зробімо ж, сука, хоча б щось! Будь-що! Село підпалимо чи що?
Рипнули двері. Звук був настільки незвичним, що всі четверо зірвалися з місця.
— Геть! — заричав Деде Варгас. — Виносься, діду! Жебрачина! Смердюче! Геть, надвір!
— Облиш, — махнув рукою знуджений Фріпп. — Бач, волинку тягне. То ж із старцівства, напевне старий солдат, що гранням і співом по корчмах заробляє. Надворі мжичка й холод. Нехай собі сидить…
— Аби від нас подалі. — Йуз Янновітц вказав дідові, де всістися. — Бо воші на нас налізуть. Я звідси бачу, як по ньому лазять. Подумати можна, що не воші то, а черепахи якісь.
— Дай йому, — владно кивнув Фріпп Молодший, — якоїсь страви, господарю! А нам оковитої!
Дід стягнув з голови велику хутряну шапку й достойно розточив навколо себе сморід.
— Хай вам дяки буде, милостиве панство, — промовив. — Ниньки ж вігілія Саовіну, свято. У свято нікого не годися гнати, абички на дошшику мокнув і мерз. У свято частувати годися…
— Правда, — луснув себе по лобі Ріспат Ля Пуен. — Тож нині канун Саовіну! Кінець жовтня!
— Ніч чарів. — Дід сьорбнув принесеної йому водянистої юшки. — Ніч духів і страхів!
— Ого! — сказав Йуз Янновітц. — Дідок, бачте, зара’ нас старцівськими своїми оповістками застрахає!
— А хай страхає, — позіхнув Деде Варгас. — Усе краще за нудьгу!
— Саовін, — повторив сонний Кипріан Фріпп Молодший. — Уже п’ять тижнів після Говорогу. І вже два тижні, як тута ми сидимо. Два биті тижні! Саовін, ха!
— Ніч дзвонів. — Дідуган облизав ложку, пальцем щось намацав на денці миски і з’їв те щось. — Ніч страхів і чарів!
— А чи я не казав? — вишкірив зуби Йуз Янновітц. — Буде старцівська погаданка!
Дід випростався, почухався і чхнув.
— Вігілія Саовіну, — почав натхненно, — то остання нічка перед настанням новини листопадової, є то в ельфів остання нічка старого року. Гди новий день настане, то вже в ельфів рік новий. Тоді в ельфів звичай є, аби у ніч Саовіну всі вогні у домі й хазяйстві єдиною смоляною скіпкою палити, а решту скіпки заховати добряче, аж до травня, і тою ж самою вогонь Беллетейну рознести: отоді, мовляв, буде везти та шшастити. Тако не єдні ельфи, наші також так деякі чинять. Аби від духів злих схоронитися…
— Духів! — пирхнув Йуз. — Ви тільки послухайте, що ото там той дурбецл гадає!
— То ніч Саовіну! — заявив дід урочистим голосом. — У ніч таку духи по землі ходють! Духи мертвих у вікна стукотять: пустіть нас, стогнуть, впустіть.
