Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

— Не перескочить! Зараз упіймаємо! — крикнув тріумфально Мун. — Сім футів жоден кінь не візьме!

— Не стріляй, Хлоє!

Хлоя Штітц у загальному вереску не почула. Зупинилася. Приклала арбалет до щоки. Всі знали, що Хлоя не хибить ніколи.

— Труп! — крикнула. — Труп!

Кенна бачила, як невідомий їй на ім’я невисокий чоловік підбіг, підняв арбалет і зблизька вистрелив Хлої у спину. Стріла пройшла навиліт у вибуху крові. Хлоя без стогону впала.

Ворона кобила дочвалувала до воріт, трохи закинула голову. І стрибнула. Злетіла й майже зіп’ялася на браму, витончено підігнувши передні ноги, прослизнула над нею, наче чорна шовкова стрічка. Підібрані разом задні копита навіть не зачепили верхню балку.

— Боги! — крикнув Дакр Сіліфант. — Боги, що воно за кінь! Вартий своєї ваги у золоті!

— Кобилу тому, хто схопить дівчину! — крикнув Скеллен. — На коней! На коней та у погоню!

Крізь відчинені нарешті ворота помчала погоня, збиваючи куряву. Попереду всіх, на чолі, гнали Бонгарт і Бореас Мун.

Кенна із зусиллям встала. Й відразу хитнулася і важко всілася на піску. По ногах болісно поповзли мурашки.

Кабернік Турент не рухався, лежав у червоній калюжі з широко розкиданими руками й ногами. Андреас Віерни намагався підвести все ще непритомного Стігварда.

Хлоя Штітц, скорчена на піску, здавалася малесенькою, наче дитина.

Оль Гарсгайм і Берт Брігден приволокли до Скеллена невисокого чоловіка, того, хто вбив Хлою. Пугач важко дихав. І аж трясся від люті. З перевішеного через плече бандольєра вийняв другу сталеву зірочку, таку саму, якою трохи раніше поранив в обличчя дівчину.

— Хай тебе пекло поглине, Скеллене, — сказав невисокий чоловік. Кенна пригадала його ім’я. Йедія Мекессер. Ґеммерієць. Вона познайомилася з ним у Рокайні.

Пугач згорбився, різко махнув рукою. Шестипроменева зірка завила у повітрі й глибоко увіткнулася в обличчя Мекессера, між оком і носом. Той навіть не крикнув, тільки почав сильно і спазматично сіпатися у руках Гарсгайма і Брігдена. Трясся він довго, а зуби шкірив так страшезно, що всі поодверталися. Всі, окрім Пугача.

— Вирви з нього мій оріон, Олє, — сказав Стефан Скеллен, коли нарешті труп безсило обвис на руках, що його тримали. — І закопайте те стерво у гній, разом із тим іншим стервом, з тим гермафродитом. Щоб і сліду від обох паршивих зрадників не лишилося.

Раптом завив вітер, набігли хмари. Раптом стало темно.

* * *

Стража перегукувалася на мурах цитаделі. Сестри Скарра хропіли дуетом. Кохут голосно сцяв у порожній сральник.

Кенна підтягнула ковдру під підборіддя. Пригадувала.

Не наздогнали дівчину. Вона зникла. Просто зникла. Бореас Мун — небувало — загубив слід вороної кобили через якісь три милі. Раптом, без застереження, стало темно, вітер пригинав дерева майже до самої землі. Линув дощ, навіть громи вдарили, засяяли блискавки.

Бонгарт не спустив того. Повернулися до Говорогу. Кричали один на одного, всі, один перед іншим: Бонгарт, Пугач, Ріенс і той четвертий, загадковий, нелюдський скреготливий голос. Потім поставили під сідло усю ганзу, крім тих, хто — як ото я — були не в змозі виїхати. Покликали селян із факелами, погнали у ліси. Повернулися під ранок.

Повернулися з нічим. Якщо не рахувати жаху, який мали у очах.

Розмови, пригадала Кенна, розпочалися тільки через кілька днів. Спочатку всі надто боялися Пугача й Бонгарта. Ті були настільки розлючені, що краще було не лізти їм на очі. За якесь необачне слово навіть Берт Брігден, офіцер, отримав по лобі руків’ям нагайки.

Але потім розказували про те, що діялося тоді, під час погоні. Про малесенького солом’яного єдинорога з каплички, який раптом виріс до розмірів дракона й наполохав коней так, що наїзники попадали, лише чудом не зламавши ший. Про чвалуючу по небу кавалькаду вогнистооких привидів на скелетах коней, на чолі якої був страшенний король-скелет, який наказував своїм слугам-упирям затирати сліди копит чорної кобили пошарпаними плащами. Про макабричний хор дрімлюг, що кричали: «Ліііік-воррр в крові, лііік-воррр в крові!» Про виття банші, вісниці смерті, яке наводило на всіх жах…

Вітер, дощ, хмари, кущі й дерева фантастичних форм, до того ж страх, який має великі очі, коментував Бореас Мун, який там був. От і все пояснення. А дрімлюги? Дрімлюги як дрімлюги, додавав, завжди кричать.

А слід, відбитки копит, які раптом зникають, наче кінь на небеса полетів?

Обличчя Бореаса Муна, слідопита, який вміє вислідити рибу у воді, при тому питанні завмирало. Вихор, відповідав він, вихор замів сліди піском і листям. Іншого пояснення немає.

Дехто навіть вірив, пригадала Кенна. Дехто навіть повірив, що все те були явища натуральні або мороки. І навіть із них сміялися.

Але сміятися перестали. Після Дун Даре. Після Дун Даре не сміявся вже ніхто.

* * *

Коли він її побачив, рефлекторно відступив, втягнувши повітря.

Змішала вона гусячий смалець із сажею з комину, тією жирною фарбою зачорнила очні ями й повіки, подовживши їх довгими лініями аж за вуха й скроні.

Виглядала наче демон.

— Від четвертого гайку на високий ліс, по самому краю, — повторив він вказівки. — Потім уздовж річки аж по три засохлі дерева, від них грабовим лісом прямо й прямо на захід. Покажуться сосни, їдь крайком і рахуй просіки. Завернеш на дев’яту і після вже не звертай нікуди. А вже потім буде селище Дун Даре, від його північного боку є висілки. Кілька хат. А за ними, на розстані, корчма.

— Пам’ятаю. Потраплю, не бійся.

— Найпильніша будь на поворотах річки. Стережися місць, де очерет рідший. Місць, що поросли куширем. А якби все ж до соснового бору застала тебе темрява, зупинися і перечекай до ранку. За жодних умов не їдь болотом вночі. Вже майже новина, та ще й хмари…

— Знаю.

— Якщо ж ідеться про Озерний Край… Керуй на північ, через пагорби. Уникай головних трактів, на головних трактах повно війська. Як доберешся до річки, великої річки, що зветься Сильт, то буде більш-менш половина дороги.

— Знаю. Маю мапу, яку ти мені намалював.

— Ах, вірно. Й правда.

Цірі вчергове перевірила упряж і в’юки. Машинально. Не знаючи, що сказати. Зволікаючи з тим, що належало врешті сказати.

— Я був радий приймати тебе гостею, — випередив він її. — Справді. Прощавай, відьмачко.

— Прощавай, пустельнику. Дякую тобі за все.

Уже була у сідлі, вже готувалася цмокнути Кельпі, коли він підійшов і схопив