Зоряний лицар - Тамара Крюкова

Раптом Марика відчула на собі чийсь погляд. Вона глянула на берег і з жахом побачила, що біля її речей стоїть засмаглий, темноволосий хлопчисько. На вигляд йому було стільки ж років, скільки їй, але м’язи на оголеному по пояс торсі вже зараз були рельєфними, як у добре тренованого атлета.

— Агов, відійди від мого одягу, — крикнула Марика.

— Ти хто? — запитав хлопчисько, не звертаючи уваги на її прохання.

— Кінь у пальто, — огризнулася дівчинка.

— Ти не кінь, — серйозно заперечив хлопчисько.

Тим часом Марика гарячково міркувала, як вибратися із халепи. Адже хлопчисько міг жартома забрати її одяг і втекти. Це були звичайнісінькі брудні хлоп’ячі речі, але без них їй доведеться сидіти у воді, доки не повернеться Зосим. Намагаючись не показати своїх страхів, Марика з напускною бравадою крикнула:

— Ти що, глухий? Мені треба вийти й одягтися! Я вмію битися не гірше за хлопця. Удома я й не таких лупцювала, — пригрозила вона зі слабкою надією, що це втримає хлопчиська від недоречної витівки.

— Ти хочеш, щоб я пішов? — запитав той.

— Ні, я хочу, щоб ти стояв тут і витріщався на мене!

— Тоді навіщо наказуєш мені піти?

Марика сторопіла від такого питання. Спочатку вона подумала, що хлопчисько глузує, але потім зрозуміла, що він цілком серйозно сприймає кожне її слово. Де тільки беруться такі тюхтії? Втім, це обнадіювало.

— Відійди і відвернися, доки я одягатимусь, — наказала дівчинка.

Хлопчик слухняно відійшов. Марика прожогом кинулася до одягу, хутко натягла на себе штани й сорочку і покликала:

— Можеш повертатися.

Зустрівшись віч-на-віч, діти з неприхованою цікавістю розглядали один одного. У хлопчика була смаглява шкіра, і це ще сильніше підкреслювало його атлетичну будову. Його рівне, чорне волосся спадало на плечі. На чолі був зав’язаний шкіряний ремінець.

— Хто ти? — знову запитав хлопчик.

— Мене звати Марика. А тебе?

— Я Азар, — відповів хлопчик.

— Я думала, ти хочеш поцупити мої речі, — всміхнулася дівчинка.

— Навіщо? У мене є свої.

— Не для того, щоб носити, а просто жартома, — пояснила Марика.

— Як це?

— Ну, я б вийшла з води і не знайшла свого одягу, а ти сміявся б з мене.

— Я не став би сміятися, адже ти б засмутилася, якби твій одяг зник. Що в цьому смішного?

— Дійсно, смішного тут мало, — погодилася дівчинка. Вона вперше зустріла такого дивного хлопчиська. Під його здивованим поглядом вона почувалася так, ніби сама поцупила його одяг. Щоб приховати зніяковілість, Марика різко прикрикнула на свого нового знайомця:

— Слухай, досить витріщатися на мене, буцім ніколи в житті не бачив дівчат.

— Ніколи, — погодився Азар.

— Брешеш!

— Що означає «брешеш»? — поцікавився хлопчик.

— Це значить — неправду кажеш, — перевела дівчинка на більш зрозумілу мову.

— Але це правда. На острові немає дівчаток.

— Бреше… тобто, що, справді, жодної дівчинки? Тільки хлопці? — вражено скрикнула Марика.

— Ні, тут взагалі немає дітей.

— А як же ти?

— Я обранець.

— Хто?

— Обранець. Коли мені виповниться двадцять один рік, я пройду випробування й стану чарівником.

— Справжнім чарівником?! — не повірила Марика.

Азар поважно кивнув і у свою чергу запитав:

— Як ти сюди потрапила?

— Його звати Зосим.

— Он як? Звичайно, я знаю Зосима. Він — один з дев’яти магів-правителів.

— Та ну? Значить, він тут неабияка птаха? Я відразу здогадалася. Він таке виробляє! — захоплено сказала Марика, але осіклася, подумавши, що Азар, як майбутній чарівник, напевне звик до усяких чудес.

— Тепер зрозуміло, чому сьогодні такий переполох. Всі маги-правителі зібралися на Раду, навіть заняття скасували. Таке трапляється вперше. Але я радий, що ти тут.

— Мені теж тут подобається, — сказала Марика, і це була правда.

Вона ще зовсім не бачила острова, але вже любила його увесь: і оксамитовий білий пісок, і ласкаве море. У ній оселилося дивне відчуття, буцім усе життя вона мандрувала світом тільки для того, щоб знайти цей острів, і нарешті потрапила додому.

— Ти часто сюди приходиш? — запитала дівчинка.

— Ні. Я почув твій сміх, і мені стало