Американські боги - Ніл Гейман

— Ти не маєш зеленого поняття про інші варіанти, — відрізав Віскі-Джек. Тоді глянув на Тінь: — Ти за чимось полюєш.

Голос старого індіанця, хрипкуватий від куріння, відлунював у приміщенні, продимленому цигарками і пічечкою.

— Я працюю.

— І ще полюєш за чимось, — похитав головою Віскі-Джек. — Ти хочеш виплатити якийсь борг.

Тінь подумав про Лору, про її посинілі губи, про кров у неї на руках, і кивнув.

— Послухай. Спочатку був лис. І в нього був братчик-вовк. Лис сказав: люди житимуть вічно. А якщо помиратимуть, то ненадовго. А вовк сказав: «Ні. Люди вмиратимуть, всі люди мають померти, і все, що живе, має померти, бо інакше вони розмножаться і вкриють землю, пожруть всіх лососів і карибу, вполюють всіх бізонів, з’їдять всі кабачки і кукурудзу». І одного дня вовк помер, і каже лисові: «Братику, поверни мене до життя». Але лис відповів, мовляв, ні, мертві мають залишатись мертвими. Ти мене переконав. І плакав він, коли це говорив. Але як він сказав, так воно і сталося. Тепер вовк править світом мертвих, а лис мешкає під сонцем і місяцем і сумує за своїм братом.

— Якщо ти поза грою, то там і залишайся. Ми собі підемо, — втрутився Середа.

Обличчя Віскі-Джека не виказувало емоцій.

— Я розмовляю з цим юнаком. Тобі вже не допомогти. А йому ще можна, — і він знову звернувся до Тіні: — Ти знаєш, що сюди не можна прийти, якщо я цього не захочу?

Раптом Тінь зрозумів, що вже знав про це:

— Так.

— Розкажи мені про свій сон.

— Я дряпався на вежу з черепів. Довкола ширяли велетенські птахи. В їхніх крилах причаїлися блискавки. Птахи напали на мене, і вежа впала.

— Усім сняться сни, — нетерпляче перебив Середа. — Не затримуй нас.

— Не всім сняться сни про Вакін’ян, птиць-громовиць. Луна докотилася навіть сюди.

— Я ж казав! — закотив очі Середа. — Паскудство.

— У Західній Вірджинії є гніздо громовиць, — втрутився Чепмен. — Кілька курочок і старий когут. Ще є парочка на землі, яку колись звали штатом Франкліна, хоч старий Бен так нічо й не отримав за свій клопіт. Це між Кентуккі і Теннессі. Та навіть у кращі часи цих птиць було небагато.

Віскі-Джек простягнув руку кольору випаленої глини й ніжно торкнувся Тіневої щоки. Його райдужки, світло-карі в обрамленні темно-карого, ніби підсвічували лице.

— Так. Це правда. Якщо вполюєш птицю-громовицю, зможеш оживити свою жінку. Але вона належить вовкові, вона в темних місцях, вона не має ходити землею.

— Звідки ви знаєте?

— Що сказав тобі бізон? — уста Віскі-Джека не ворушилися.

— Повірити.

— Слушна порада. Прислухаєшся?

— Напевне... Думаю, так.

Вони розмовляли без слів, без жодного поруху губ, безгучно. Цікаво, чи бачать двоє інших у кімнаті, ніби вони на мить, чи на долю миті, застигли і стоять нерухомо?

— Приходь до мене, як знайдеш своє плем’я, — продовжив Віскі-Джек. — Я можу допомогти.

— Прийду.

Віскі-Джек прибрав руку. Тоді звернувся до Середи:

— Ви думаєте видобути звідти свій хо-чанк?

— Свій... що?

— Хо-чанк. Так називає себе плем’я віннебаґо.

— Надто ризиковано, — похитав головою Середа. — Краще його там і лишити. Вони зважатимуть на це авто.

— Машина крадена?

— Я не вкрав ані гайки з того драндулета! — Середа навіть трохи обурився. — Документи в бардачку.

— А ключі?

— У мене, — озвався Тінь.

— У мого племінника, Гаррі Синьої Сойки, є «Б’юїк» вісімдесят першого року. Я заберу ваш фургончик, а ви можете взяти його машину.

— І ти називаєш це чесним обміном? — наїжачився Середа.

— Сам знаєш, яка то марудна справа — дістати ваш трейлер звідти. Це ти його закинув туди, а я роблю тобі послугу. Погоджуйся або вимітайся. Мені по цимбалах, — Віскі Джек знизав плечима і стулив тонкі, ніби їх прорізали ножем, губи.

На мить Середа виглядав розлюченим, але потім, схоже, пошкодував про свій гнів і звернувся до Тіні:

— Любчику, будь ласкавий передати цьому панові ключі від «Віннебаґо».

Тінь передав Віскі-Джеку ключі. Той сказав:

— Джонні, заведеш цих двох до Гаррі Синьої Сойки? Передаси йому, що я сказав віддати їм машину.

— Звісно, — відповів Джон Чепмен.

Він підвівся, дійшов до дверей, підняв невеличкого рогожаного мішечка, спертого на одвірок, а тоді вийшов на вулицю. Тінь із Середою вийшли за ним. Віскі-Джек став у дверях і гукнув до Середи:

— Гей, старигане. Не приходь більше сюди. Тобі тут не раді.

Середа підняв догори руку з середнім пальцем і добротливо додав:

— Пострибай на оцьому, га?

Вони спускалися крізь сніг і продиралися через замети. Чепмен ішов попереду, а його босі ноги світились бурячковим на тлі вкритого настом снігу.

— Вам не холодно? — поцікавився Тінь.

— Моя дружина була з чокто.

— І вона навчила вас чарів, аби витримувати морози?

— Нє-а. Думала, що я придурок. Казала: «Джонні, чом би тобі просто не взутися?».

Схил пагорба став крутішим, і їм довелося припинити розмову. Троє чоловіків спотикались і ковзалися на снігу, чіплялись за стовбури берізок, щоб втримати рівновагу і не впасти. Коли земля стала пологішою, Чепмен продовжив:

— Певна річ, тепер вона мертва. А як дружина померла, то я, мабуть, і справді трохи здурів. Могло трапитися з кожним. Могло трапитись і з тобою, — він поплескав Тінь по плечі. — Ісус-Марія, а ти здоровило.

— Мені казали.

Вони пробиралися донизу схилом пагорба ще добрячі півгодини, доки не дісталися битої дороги, що обгинала підніжжя. Троє чоловіків попростували вздовж шляху в напрямку скупчення будівель, яке вони запримітили ще на вершині.

На дорозі з’явилася машина і пригальмувала поряд з ними. Жінка за кермом нахилилася, відчинила пасажирське вікно і весело запитала:

— Пацани, вас підвезти?

— Дуже шляхетно з вашого боку, пані, — відгукнувся Середа. — Ми шукаємо пана Гаррі Синю Сойку.

— Він, мабуть, у клубі, — Тінь виснував, що жінці десь близько сорока років. — Заскакуйте.

Вони позалазили до автівки. Середа всівся на переднє сидіння, а Джон Чепмен із Тінню вмостилися на задньому. Тіневі ноги були задовгі, щоб влаштуватися зручно, але він спробував. Машина посунула битим шляхом уперед.

— То звідки ви взялися? — спитала водійка.

— Були в гостях у товариша, — відказав Середа.

— Він живе отам