Коли впаде темрява - Стівен Кінг

Грюнвальдова купча була засвідчена садівником Мазефакера (який також працював садівником і в Кертіса). Написана вона була таким самим стрибаючим почерком, як і в Кертіса, і він гадав, що Грюнвальд у той момент хвилювався не менш за нього. Тільки хвилювання Кертіса походило від думки про те, що він тепер зможе зберегти кінець Черепахового острова у первозданній чистоті й тиші.

Грюнвальд, навпаки, вбачав у цій ділянці прекрасне місце для побудови кондомініума або й двох (коли Кертіс думав про пару, він уявляв собі Мазефакерові вежі-двійнята). Кертіс надивився таких забудов — у Флориді вони вигулькували, мов кульбабки на занедбаній галявині, — і ще він знав, кого туди запрошуватиме Мазефакер: ідіотів, які вважають пенсійні фонди ключами до раю. Чотири роки триватиме будівництво, а потім десятиліттями тут їздитимуть на велосипедах старигани з торбочками для стікання сечі, притороченими до їхніх усохлих стегенець. І старі баби у козирках проти сонця і сигаретами «Парламент» в зубах, які не прибиратимуть лайно, що ним засиратимуть тутешній пляж їхні дизайнерські собачки. Плюс, звісно, їхні замурзані морозивом онуки й онучки з іменами на кшталт Джейсон або Ліндсей. Кертіс знав — якщо цьому не запобігти, йому не вижити посеред репетування й вередливих вересків на кшталт «ви обіцяли, що підемо на Діснея сьогодні!»

Він не міг дозволити статися такому. І це виявилося легко. Неприємно, що ділянка не належить йому, можливо, ніколи йому не належатиме, але вона, принаймні, не належить і Грюнальду. Навіть родичам вона не належить, які раптом опинилися на видноті (мов ті таргани навкруг сміттєвого відра), оскаржуючи підписи на обох угодах. Ділянка наразі належала юристам і суду.

Що те саме, якби вона не належала нікому.

З ніким Кертіс міг мати справу.

Судові суперечки тривали вже другий рік, і Кертісові витрати на правників сягнули чверті мільйона доларів. Він намагався думати про ці гроші як про благодійні внески на користь якоїсь організації захисників довкілля — наразі не «Грінпіс», а «Джонсонпіс», але ж він не міг списувати такі внески зі свого оподатковуваного прибутку. А ще його бісив Грюнвальд. Грюнвальд діяв осібно, почасти тому, що не терпів програшів (Кертіс раніше теж не терпів програвати, хоча тепер з цим попустився), почасти тому, що мав персональні проблеми.

З Грюнвальдом розлучилася його дружина. Це було його Персональною проблемою №1. Вона перестала бути місіс Мазефакер. А тут вигулькнула й Персональна проблема №2 — Грюнвальду зробили якусь операцію. Кертіс не знав напевне, чи там був рак, він тільки бачив, що з Меморіального шпиталю в Сарасоті Грюнвальд повернувся схудлим фунтів на тридцять, ще й в інвалідному візку. З візка він кінець кінцем встав, але колишньої ваги так і не набрав. З його колись міцної шиї звисали брижі.

З’явилися проблеми і в його перед тим неймовірно ефективної компанії. Кертіс сам міг про це судити по тій місцині, де Мазефакер саме зараз застосовував свою фірмову тактику випаленої землі. Там — на материковому березі, за двадцять миль від Черепахового острова — мав з’явитися елітний район Деркін Гров. Наразі це було скупчення недобудов. Кертіс зупинився на пагорбі, з якого добре було видно примарне містечко, відчуваючи себе генералом, що споглядає на руїни ворожих укріплень. Відчуваючи, що життя йому врешті-решт піднесло осяйне червоне яблуко на тарілочці.

Все змінила Бетсі. Вона була — авжеж, тепер була — породи льовхен, немолодою, але ще меткою. Вона завжди тягала в пащі свою улюблену червону гумову кісточку, коли Кертіс вигулював її на пляжі. Коли Кертісові хотілося взяти дистанційний пульт телевізора, достатньо було сказати: «Подай-но мені той ідіотський цурпалок, Бетсі», як вона хапала зубами пульт з кофейного столика й приносила йому. Вона пишалась цим. А він нею. Вона була для нього найкращою приятелькою впродовж сімнадцяти років. Французькі льовхени зазвичай не живуть довше п’ятнадцяти.

А тоді Грюнвальд встановив між своєю й Кертіса ділянками електричний паркан.

Цей Мазефакер.

Там невелика напруга, запевняв його Грюнвальд, і він готовий це довести, і Кертіс йому повірив, але собаці з трохи зайвою вагою, та ще й з хворим серцем, тієї напруги вистачило. Та, головне, навіщо йому здався той паркан? Мазефакер набалакав тоді всякого лайна про те, що він, мовляв, загороджується від потенційних грабіжників, — вони, певне, збиралися саме з ділянки Кертіса повзти туди, де маячив пурпуровим тиньком маєток Мазефакера, — але Кертіс йому не вірив. Справжні грабіжники можуть припливти човном, підібратися з боку затоки. Він вирішив, що Грюнвальд, роздратований проблемою з ділянкою Вінтона, поставив електричний паркан, тільки щоб насолити Кертісу Джонсону. І, либонь, його улюбленій собачці. А може, навіть саме для того, щоб убити його собачку? Кертіс хотів вірити, що все-таки це трапилось на додачу.

Кертіс подав позов проти Мазефакера, щоб той компенсував йому вартість собачки — дванадцять сотень доларів. Якби він міг подати позов на дванадцять мільйонів — на таку суму він відчував тугу, дивлячись на ідіотський цурпалок, який більше ніколи не заслинявить жоден собака, — він би й миті не вагався, але його юрист пояснив йому, що туга і душевні муки не котируються в громадянських процесах. Ці емоції гарні для розлучень, а не для собак. Тож він погодився на дванадцять сотень і мав намір отримати їх, хоч лусни.

Юристи Мазефакера відповіли, що електричний паркан було протягнуто на дев’ять ярдів з Грюнвальдового боку межі поміж їхніми ділянками, а отже, битва — друга битва — розпочалася. Наразі вона тривала вже вісім місяців. Кертіс вважав, ніби застосована юристами Мазефакера тактика затягування процесу свідчить про те, що вони розуміють правоту Кертіса. Він також вважав, що їхнє небажання укласти мирову угоду і небажання Грюнвальда просто сплюнути отих тисячу двісті доларів показують, що для нього персонально ця справа стала настільки ж важливою, як і для самого Кертіса. А юристи їм обом уже стали в чималий гріш. Проте зрозуміло, що питання тепер було вже не в грошах.

Їдучи дорогою №17 вздовж колишніх фермерських угідь, які тепер перетворилися на порослі кущами пустища (Грюнвальд аж пріє, так йому б хотілося тут щось побудувати, — думав Кертіс), Кертіс дивувався, чому він не відчуває радості від такого повороту подій. Перемога мусила б зробити його щасливим, а цього не було. Єдине, чого йому зараз хотілося, — це побачитися з Грюнвальдом, вислухати, що він йому реально пропонує, і забути про все лайно між ними, якщо пропозиція не надто сміховинна.