Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Вулиця Хвильового була короткою. Вона витягнулася на чотири сотні метрів із заходу на схід – від ПДМу до будівлі Головного управління національної поліції. Приблизно така сама за довжиною вулиця Квітки-Основ’яненка впиралася в неї з півдня, ближче до ГУНП. Рута віддалилася від ПДМу на якихось півсотні кроків і побачила десятиповерхівку, до якої вві сні привів її Марк Грозан. Будівля справді була жовта.

Що більше дівчина наближалася, то відчутніше сповільнювала крок. Вона не знала, що робитиме, воліла не зосереджуватися на цьому, просто брела вперед. Вона думала про будинок, аби не думати про Анну Чорнай.

За хвилину Рута дісталася вулиці Квітки-Основ’яненка та зупинилася під будинком, не заходячи у двір. Ковзала поглядом по темних вікнах. Будівля була порівняно новою та зовні гарною, ось тільки… щось із нею було не гаразд. Звідкілясь линув дивний запах, дівчина ловила його ніздрями, вбирала в себе подих будинку, і він не те щоб їй не подобався, а радше був якимось хворобливим. Багато вікон залишалися брудними, досі із захисною плівкою на металопластикових рамах; Рута на око прикинула, скільки їх, і здивувалася, зрозумівши, що принаймні у половині квартир ніхто не живе. І це попри те, що вулиця тиха, а до центру рукою подати.

Із двору з’явився літній згорблений чоловік, неуважно зиркнув на Руту обведеними зморшками очима та закрокував у бік Соборної. Дівчина простежила поглядом за старим, а тоді спробувала пригадати накреслену від руки схему, яку показував Марк. Цифри були в її телефоні, але дівчина хотіла відновити їх із пам’яті. Перший… четвертий… другий… шостий… другий… восьмий… другий… десятий… і п’ятий. Начебто так. Усе правильно.

Обмацуючи очима горішні поверхи, Рута супилася. Вона знала цифри, і що з того? Навіщо це? Перед нею звичайний житловий будинок, а в цій безглуздій послідовності немає ніякого прихованого сенсу.

Чи все-таки є?

Зрештою складки над переніссям розгладилися, Рута опустила погляд і вирішила, що нічого страшного не станеться. Принаймні не серед білого дня. Перед очима постало змучене обличчя Анни Чорнай. Дівчина розпачливо закусила губу. Уві сні на неї чекає щось таке, від чого їй, імовірно, закортить убивати власних родичів. А це ж лише ліфт. Як їй відомо, ніхто й ніколи не помирав від того, що забагато катався на ліфті. Щонайгірше – вона посміється із власної довірливості та наївності, та й по всьому.

(Анна Ігорівна намагалася вбити Якова Демидовича)

Дівчина звернула у двір, відшукала очима другий під’їзд і підступила до дверей. Легко згадала код – зірочка, решітка, шість, два, один, – але перед тим, як набирати, затрималася. Що, як код виявиться хибним? Вона дочекається, коли хтось виходитиме, і пірне досередини? Чи забереться й піде геть? Рута потерла шрам, що розтинав брову, потім швидко набрала код і повела бровою, коли електронний замок видав короткий сигнал, а двері прочинилися. Вона потягнула їх на себе та зайшла. Усередині було прохолодно, панувала півтемрява й дух чужого будинку. Рута піднялася сходами на майданчик першого поверху й завмерла навпроти ліфта.

Тихо. Аж занадто тихо, як на такий великий будинок.

У мозок знову закрався сумнів, одначе дівчина його швидко придушила й торкнулася кнопки виклику ліфта. Цифрове табло спалахнуло, і розсувні двері роз’їхалися – ліфт стояв на першому.

«Напевно, залишився після старого», – подумала дівчина, прослизаючи до кабіни.

Вона розвернулася обличчям до дверей, ще раз прислухалася – мертва, якась аномальна безмовність тиснула на барабанні перетинки, – а тоді, смикнувши плечима, втопила «четвірку». Стулки зімкнулися, вгорі розмірено застугонів електродвигун, і кабіна плавно рушила вгору.

Звідкись з-за спини легенько війнуло прохолодним повітрям, залоскотавши Руті шкіру.

Ліфт зупинився на четвертому. Дівчина трохи почекала, обвела поглядом сходовий майданчик і натиснула «двійку».

На другому поверсі було порожньо. Рута знайшла «шістку», двері прогуркотіли, і ліфт перемістився на шостий.

На шостому – така сама пустка. Дівчина знову натиснула «двійку», після чого, не підозрюючи, що майже дублює слова, що крутилися в голові Марка три роки тому, коли він уперше проходив поверхи в цій самій послідовності, подумала: «Що я тут роблю? Для чого це все?»

Вона вдарила по «вісімці» ще перед тим, як двері на другому розчахнулися повністю. За мить до того, як стулки закрилися, Рута вловила грюкання квартирних дверей на якомусь із горішніх поверхів. Потім, коли ліфт поповз угору, до вух долинули звуки кроків і пришвидшеного дихання. Немовби хтось наввипередки з нею біг на восьмий поверх.

Рута, щоб краще чути, підступила до щілини між стулками, а тому, коли кабіна зависла, стояла біля самісіньких дверей.

Стулки розійшлись, і вона відсахнулася, ледве втримавшись на ногах. На сходовому майданчику навпроти входу до ліфта, наїжившись, стовбичила висока дівчина. На вигляд її віку, може, на рік-два старша. Кругле обличчя, коротеньке каре, срібний кульчик у ніздрі. Вона штрикнула Руту недобрим поглядом і кинула:

– Ти хто? – голос був густий і недоброзичливий.

Рута не відповіла. Карі очі незнайомки дивилися на неї з переляком і майже звірячою люттю водночас. Зрештою, розуміючи, що має щось сказати, Рута бовкнула:

– Я тут не живу…

– Я знаю, що ти тут не живеш, – аж просичала незнайомка. – Що ти тут робиш?

Її підборіддя затремтіло, ніби вона ось-ось заплаче, хоча, певна річ, плакати ніхто не збирався. Незнайомка мала такий вигляд, наче лаштувалась учепитися Руті пальцями в горлянку.

– Ти бачила Соломію? Це стара тобі розповіла? – через хвилювання на денці її голосу щось вогко забулькотало. – Чи ти зустріла Марка? Ти бачила його?

Рутині очі розширилися. Раптово її всю, з голови до ніг, обсипало мурахами. Відчуття було таким сильним, що дівчині здавалося, неначе шкіру прохромлюють тисячі крижаних голок.

«До сраки все», – подумала вона та пристукнула кнопку першого поверху. Двері почали зачинятися, проте незнайомка встромила поміж стулками ногу. Двері з тихим гуркотом роз’їхалися. Дівчина повторила, тепер уже з погрозливими нотками:

– Я питаю, що ти тут робиш?

Рута кілька секунд тупилась у її ногу, а тоді, грубо відштовхнувши дівчину, вискочила з ліфта й помчала сходами донизу. Сьомий… шостий… п’ятий… четвертий… третій поверхи. На майданчику між другим і першим Рута загальмувала та прислухалася, але в під’їзді було тихо. Незнайомка не побігла за нею і нічого не кричала навздогін.

Нічого.

Узагалі нічого.

Якщо не зважати на те, що вона запитала про Марка.

Сáпаючи, Рута подолала решту сходів і вибралася надвір. Чверть хвилини, задерши голову, розглядала вікна багатоповерхівки, а тоді розвернулася й закрокувала геть.

Прямуючи