Ерагон - Крістофер Паоліні
Невдовзі після того, як Галбаторікс завершив навчання, він та ще двоє його друзів вирушили в небезпечну мандрівку. Вони подалися далеко на північ, просуваючись уперед удень, та вночі, і, нарешті, дісталися земель ургалів, наївно гадаючи, що їхні нові знання їм допоможуть. Там, на тонкій кризі, що не тане навіть улітку, де вони міцно поснули, на мандрівників напали потвори. І хоча Галбаторікса було тяжко поранено, а його друзів разом із їхніми драконами — жорстоко вбито, він таки знищив нападників. Але ворожа стріла вразила серце його дракона. Він не володів наукою зцілення, і той помер у свого господаря на руках. Відтоді Галбаторікс немов збожеволів.
Оповідач склав руки на грудях і повагом роззирнувся довкола. На його зморшкуватому обличчі промайнула тінь. Продовження оповіді лунало, неначе скорботні слова заупокійної молитви:
— Змарнувавши багато сил, знавіснілий через утрату, Галбаторікс безнадійно блукав тією проклятою землею й шукав собі смерті. Але вона ніяк не приходила, хоча той безстрашно кидався на кожну живу істоту. Невдовзі, побачивши його примарну постать, ургали та інші потвори починали тікати. Згодом він вирішив, що вершники могли би подарувати йому нового дракона. Ця думка надихнула Галбаторікса, і він пішки рушив назад, у сповнену небезпек подорож через Хребет. Аби подолати той шлях, який він допіру пролетів на спині дракона, йому знадобилися цілі місяці. Він міг полювати за допомогою магії, але дуже часто потрапляв у такі місцини, де не було жодної живої істоти. І коли він нарешті спустився з гір, життя в ньому ледь-ледь жевріло. Якийсь фермер знайшов його непритомного в багнюці й покликав вершників.
Вони принесли непритомного скитальця до себе й почали його лікувати. Галбаторікс проспав чотири доби, а прокинувшись, уже не почувався хворим. Пізніше він з’явився перед радою, що зібралася його судити, і всупереч звичаю попрохав у неї нового дракона. Так нерозсудливо міг учинити тільки божевільний, і рада побачила, хто перед нею. Позбувшись надії, вдивляючись у криве дзеркало свого безумства, Галбаторікс вирішив, що саме вершники винні в смерті його дракона. Він думав над цим удень і вночі й нарешті вигадав план помсти.
Голос Брома знизився до гіпнотичного шепоту:
— Галбаторікс знайшов вершника, що поставився до нього з розумінням, і тут пустила коріння його підступність. Завдяки наполегливим умовлянням і секретам, яких він навчився в Смерка, хлопець намовив його виступити проти громади. Разом вони підступно заманили в пастку й убили одного зі старших вершників. А потім Галбаторікс несподівано відступився від свого спільника — і на того теж чекала смерть. Вершники побачили, як із рук божевільного стікала кров. З його вуст злетів пронизливий крик, і він зник у темряві. Незважаючи на своє безумство, він був дуже обережний, тому щоразу уникав переслідування.
Роками Галбаторікс переховувався в пустелях, наче зацькована мисливцями тварина, і завжди остерігався ворогів. Про його звірства ніхто не забув, але з часом пошуки припинились. Згодом, як на зло, він перестрів юного вершника на ймення Морзан — міцного тілом, та слабкого на розум. Галбаторікс умовив Морзана не замикати ворота фортеці Іліреї, що тепер називається Урубейн. Саме через них Галбаторікс потрапив до цитаделі й викрав собі маленького дракона, який щойно вилупився з яйця.
Прихопивши із собою нового учня, він заховався в такому місці, куди навіть вершники не наважувалися потикатись. Там Морзан навчався темній силі та оволодів секретами й таємницями забороненої магії, яких ніхто не знав. Коли ж навчання завершилось, а чорний дракон Галбаторікса на ймення Шруйкан обернувся на справжнього велетня, Галбаторікс вийшов у великий світ, і поруч з ним був Морзан. Разом вони винищували всіх вершників, які траплялися їм на шляху. З кожним убивством їхня сила зростала. Ще дванадцять вершників приєдналися до Галбаторікса через жагу помсти й любов до влади. Ці дванадцятеро, разом із Морзаном, стали Тринадцятьма клятвопорушниками. Решта громади не була готова до цього й загинула під час їхнього жорстокого нападу. Ельфи також хотіли дати відсіч Галбаторіксу, але їх було нереможено, тож вони втекли до потаємних схованок, звідки вже ніколи не виходили.
Тільки Врейль, ватажок вершників, протистояв Галбаторіксу та клятвопорушникам. Старий і мудрий, він боровся, аби врятувати те, що міг, а найголовніше — аби не дозволити ворогові заволодіти рештою драконів. В останній битві під брамою міста Дору Ареба Врейль майже переміг Галбаторікса, але почав вагатися перед вирішальним ударом. Галбаторікс скористався з нього й уразив його в бік. Важкопоранений Врейль сховався в горах Утгард, де намагався відновити сили. Але цього не сталося, бо Галбаторікс знайшов його. Під час бою той завдав Врейлю удар нижче пояса. Завдяки цьому підступному удару він і здобув перевагу. Звісно, він переміг Врейля, зітнувши нещасному голову з плечей.
І коли сила пронеслася по його жилах, Галбаторікс оголосив себе королем усієї Алагезії.
З того часу він панує над нами.
Закінчивши свою оповідь, Бром пішов разом з юрбою трубадурів. Ерагон бачив, як на його щоці зблиснула сльоза. Люди поволі розходились, тихо перемовляючись, а Герроу звернувся до хлопців:
— Уважайте, що вам дуже пощастило. За все своє життя я чув цю історію тільки двічі. Якби імперія дізналася, що Бром її розповідає, він не дожив би й до наступного ранку.
Подарунок долі
Увечері, повернувшися з Карвахола, Ерагон залишився у своїй кімнаті на самоті, й вирішив перевірити камінь так, як це робив Мерлок. Він поклав його на ліжко, а поруч із ним три інструменти. Почав з дерев’яного молоточка. Парубок легенько постукав ним по каменю. Той відгукнувся ледь чутним бринінням. Задоволений, юнак узяв наступний інструмент — важку шкіряну кувалду. Раз — і кімнату сповнив протяжний дзвін. Нарешті, він простукав камінь маленьким металевим долотом. Метал ані надколов, ані подряпав знахідку, видобувши з неї надзвичайно тонкий звук. Коли стихла остання нота, юнакові здалося, ніби він почув якийсь писк.
«Мерлок казав, що всередині він порожній, — подумав Ерагон, — то, може, там, усередині, у ньому є щось цінне? Як же його відкрити? Той, хто його огранив, знав, що робить. А той, хто підкинув на Хребет, певно, не сподіваючись отримати назад, таки й справді назавжди його втратив. Я не вірю, що чаклун, який уміє рухати каміння, не зміг би його
