Як та ворожка ворожила - Ніка Цвітан

Корнієнчиха сиділа в альтанці й перебирала принесені зранку трави. Руки звично робили свою роботу, а думки соталися одна поза одну. В душі ще звечора поселилась тривога й відчуття безпомічності. Такі відчуття вона вже одного разу пережила…

Тридцять п’ять років тому…

… Вагітна на дев’ятому місяці Поліна складала випрані й висушені речі та раз-по-раз поглядала у вікно, у відчинену кватирку якого вітерець загонив вечірню прохолоду.

 Гарний літній день поступився місцем ночі, а її Корнія ще й досі не було вдома. Це вперше, відколи вони одружилися, він так затримувався, хоч зазвичай поспішав до вагітної дружини.

Корній був на вісім років старшим від Поліни, кохав свою дружину, турбувався, а відколи завагітніла ледь пилинки не здував.

Полінина бабуся Христина все хитала головою й переживала, що позаздрити можуть, а через заздрощі багато недобрих справ коїться. Поліна з Корнієм на те лиш дзвінко сміялися.

У Поліни з рідні була лише одна бабуся – відома на всю округу знахарка. Мама померла під час пологів.

 Корній майже одразу після одруження з Поліною, поховав свою матір-вдову, іншої рідні у нього не було.

 Чоловік керував тракторною бригадою в їхньому селищі й мав непогані заробітки.

 Багато дівчат за ним заглядало, а він обрав онуку знахарки, яку в селі часто поза очі називали ворожкою.

Христина зналася на травах, вміла поворожити, передбачити майбутнє, вміла пристріт вимовити, порчу зняти й ще багато чого. Її дім під лісом приймав відвідувачів досить часто.

Одного лише не вміла – для себе та для внуки побачити майбутнє. Тільки перед тим, як щось недобре мало статися – тривога розчепіреними пазурами впивалась в душу й терзала відчайдушно.

Ось й цього вечора Христина прийшла до онуки, дім якої був за кілька хат, бо тривога виїдала нутрощі. Поліна кинулась на звук відчинених дверей і зупинилась.

- А, це ти бабусю. Я думала Корній прийшов, щось затримується, - не приховувала тривоги молода жінка. – Вже майже північ, а його немає. А ти чого так пізно?

- Я до Зінки ходила, тож пройти повз твою домівку не змогла, - збрехала бабуся. Не хотіла виказати свого хвилювання.

- Щось чоловік мій затримується, може молодицю яку стрів, - гірко посміхнулась Поліна.

- Не давай ревнощам себе їсти, - бабуся нахмурилась. – він хоч раз давав для них привід?

- Та ні, але я зараз не дуже приваблива, з животом, хіба я можу така подобатись чоловікові.

- Дивна ти, - Христина розпогодилась на обличчі, - вагітні жінки завжди прекрасні.

- Це мені Корній теж каже, а як вже хочеться швидше народити, - важко видихнула Поліна й погладила живіт.

- Не треба швидше, треба вчасно, тобі ще два тижні до терміну, - гримнула на неї бабуся. – Не треба дурниць говорити. Будь яке слово матеріальне. Його чують й вищі сили, й нижчі. Тому будь обережна з тим, що промовляєш.

- Бабусю, ну знов ти за своє, - фиркнула розгнівано.

- Хіба ти не бачиш, що будь який обряд, примова чи прокляття – це теж слова, а наслідки які! Ти ж ….

Далі вона не встигла нічого сказати, тому що почувся звук автомобіля, який загальмував біля воріт, далі – глухий удар, мов важкий мішок скинули на землю, й машина зірвалася з місця.

Жінки вибігли на вулицю. Підбігли до воріт. Там на землі в неприродній позі лежав Корній. Він не подавав жодних ознак життя.

Поліна кинулась трясти чоловіка, наскільки їй дозволяв її стан, зраненою чайкою кричала над ним. Христина побігла до сусідів, в яких був проведений телефон, адже свого телефона вони не мали.

Викликали лікаря, потім міліцію. Корній був мертвий.

Тут у воротах, біля тіла чоловіка, у Поліни почались перейми й швидка забрала її до лікарні, де вона народила здорову дівчинку. Назвала її так, як хотів Корній – Оленкою.

Хто занапастив життя молодого чоловіка – міліція так і не з’ясувала. Було виявлено велику крадіжку запчастин до тракторів та паливних матеріалів.

Версії були різні, серед яких найбільш вірогідною стала та, що Корній випадково побачив момент крадіжки, тому й вкоротили йому віку. Ще добре, що не закопали десь або не втопили.

 З тих пір, її й почали називати Корнієнчихою. Так було заведено в їх селі – всі жінки, які зарано залишалися вдовами перебирали на себе чоловікове ім’я й через деякий час мало хто міг згадати як їх насправді звати…