Ворожка та сон у травневу ніч - Юлія Рудишина

Травневе весняне свято йшло світом, йшло горами та долинами, йшло зеленими полонинами, і все палало та горіло, чекаючи того свята. Чекаючи, коли на Лисій горі, куди злітаються всі відьми та нечисті, спалахнуть високі багаття, коли почнуться там танці та веселощі, коли все навкруги буде бриніти чарами та чаклунством… Коли сила, хмільна та яра, сила землі та вогню, води чарівної – буде дзвеніти піснями, плескатися у крові відьом, чекаючи, коли прийде її час перетворитися на чари…

І молода файна Ядиха, відьмарка карпатська, що була такою гожою та красивою, що жоден леґінь  повз пройти не міг, теж збиралась на свято. Вона так хвилювалась! Адже це перший раз вона буде стрибати разом з іншими відьмами біля ватри, перший раз буде шукати чарівний струмочок… Відьма, язиката та зухвала, й раптом – хвилювалась! Від цього ще більше бісилась.

- Ти мені дивись, шалапутна, щоб якою вийшла, такою і прийшла, - почувсь голос старої бабці, стукіт її клюки, і в хату увійшла Дичиха, яку так прозвали за те, що вона була відлюдкувата та зла. Але онучку відьма любила, і хоч у самої сил вже не стало, щоб на гору летіти, то й переймалась, що там буде. Бо всі добре знали, якого норову дикунського Ядиха, і які гості можуть до багать завітати. Онучка в неї шалена, гуляти та танцювати любить як нічого іншого в світі – і всі хлопці біля неї барвінком в’ються. Гураґанна та нестримна, чортяча дівка.

Та тільки ніхто не знав – шо всі ці красені Ядихі здались як чорту ладан. Була в неї одна мрія… але про того парубка вона навіть думати боялась. До сьогодні, до травневої чарівної ночі.

Стара оглянула уважно онуку – вдала да гожа, гарна як весняна ніч, з очима чорними як терен та густим шовковистим волоссям, рудим мов полум’я, була вона високою та стрункою, що та молода тополя. І знала ж, бісова дівка, про вроду свою. Тому й була пихатою. Але відьмі то не стане на заваді, відьма і повинна бути такою. Бо зжруть.

- Ох і лепська ти в мене, ягідка моя, як слід там погуляй, але пам’ятай – не йди танцювати з чортом, який не пропустить такої нагоди до вас завітати, частувати буде – не їж та не пий нічого…

- Та все я знаю, не дитина! – відмахнулась Ядиха, приміряючи віночок з синіми та червоними стрічками з блискучого шовку. Покрутилась перед невеличким дзеркальцем, яке їй батько колись подарував, скривилась, немов кислиці з’їла. – Ні, ці квіти занадто малі… Негарні!

- Підеш до струмка вмивати личко, там і знайдеш руту чарівну, - підказала бабця. – З таким віночком наймиліша будеш!

- Дякую, бабусю, - підхопилась Ядиха до неї. – А чого ти не хочеш полетіти зі мною?

- Ти дивись, я вже кульгава та стара, сили немає, відлітала я своє… - пробубоніла стара, відводячи погляд. І туга в ньому була.

- Але ж чарівна водиця…

- Циць мені! – прикрикнула бабця, махнула клюкою та пішла до печі. – Сказала, не можу, значить не можу. Прийшов мені час…

Який саме – не сказала, але від її слів похнюпилась Ядиха. Вона рано сиротою лишилась, коли мати з батьком в горах пропали, тепер ось бабуся про смерть все частіше каже… Принести їй водиці живильної? На ній чарівне зілля зварити… Так і вирішила. Після свята травневого – одразу ж все і зробить.

А за вікном вже сутеніло. Треба було скоріше в путь. Беладона, блекота та дурман – ось що їй допоможе швидше дістатися Лисої гори. Узяла Ядиха свою мітлу та й поринула в чарівні сутінки травневої ночі, а бабця ще довго у віконечко їй услід дивилась – мабуть, босорканя свої ночі чаклунські згадувала… Коли теж була молодою та вродливою, коли таке ж полум’я горіло в її серці.