Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері
Дуглас пильно видивлявся на краєвид, що пропливав обабіч дороги. Він не вчував ні пахощів саду, ні близького дощу, бо знав, що без яблунь чи хмар не може бути ні того, ні того. А що там за таємничий зайда міг сміятися в лісі?..
Та все одно, — і Дугласа аж дрож пройняв, — цей день, не знати чому, був якийсь особливий.
Машина зупинилася в самому осередку тихого лісу.
— Ану, хлопці, вгамуйтеся.
Вони штурхали один одного ліктями.
— Гаразд, тату.
Усі троє вилізли з машини і, прихопивши голубі бляшані відра, зійшли з глухого розгрузлого путівця у вологий дух, що лишився після недавнього дощу.
— Шукайте бджіл, — сказав батько. — Бджоли завжди в’ються коло ягід, як хлопчиська коло кухні. Правда ж, Дуг?
Дуглас здригнувся и підвів голову.
— Знову ти хтозна-де, — мовив батько. — Прочнися.
Ходімо з нами.
— Гаразд, тату.
І вони рушили лісом — попереду батько, дуже високий і ставний, за ним слід у слід ступав Дуглас, а слідком за братом дріботів зовсім малий на зріст Том. Вони піднялися на невеликий пагорок і подивились уперед. Онде, бачите, показав рукою батько, ген там оселя великих і лагідних літніх вітрів. Вони гуляють по тих зелених глибинах, невидимі, мов примарні кити.
Дуглас швидко позирнув туди, нічого не побачив і відчув себе ошуканим — батько, так само, як і дідусь, завжди говорив загадками. А проте… А проте… Дуглас завмер і прислухався.
“Атож, щось таки має статися, — подумав він. — Я це знаю!”
— А осьде папороть, що зветься венерині коси. — Батько простував далі, і бляшане відро в його руці раз у раз побрязкувало. — А оце відчуваєте? — Він посовав ногою по землі. — Ця листяна подушка накопичувалася з мільйон років. Подумайте-но, скільки треба було листя, щоб вона стала така м’яка.
— Ох ти ж, я ступаю, наче індіанець, — озвався Том. — Ані шелесне.
Дуглас і собі помацав ногою землю, але не відчув її пругкості, бо весь час сторожко дослухався. “Нас оточили! — думав він. — Щось таки станеться. Але що?.. — Він спинився. — Ану, виходьте, хто й де б ви не були!” — подумки гукнув він.
Том та батько простували далі по безгучній м’якій землі.
— А ось найкраще в світі мереживо, — тихо мовив батько. І показав рукою нагору, де крони дерев перепліталися з небом чи, може, то небо впліталося в них, хтозна. Та так чи так, а це зелено-блакитне мереживо існувало, і батько всміхався, і досить було придивитися, Щоб добачити, як ліс і далі невпинно плете його, мов великий гомінкий верстат. Батько стояв невимушено, говорив про се й про те, і мова його линула вільно й жваво. Раз у раз він сам сміявся зі своїх слів, і це ще Дужче пожвавлювало його розповідь. Він любить дослухатися до тиші, казав батько, якщо можна до неї дослухатися; адже серед тиші випадає почути, як у повітрі, що аж кишить бджолами — слово честі, просто-таки кишить! — легко сіється донизу пилок диких квітів. А онде, прислухайтесь, за отими деревами — там гучить і справжній водоспад пташиного щебетання!
“Ось воно, — подумав Дуглас, — наближається! Суне просто на мене! А я його не бачу! Ось уже зовсім близько, десь тут!”
— А ось і брусниці! — сказав батько. — Дивіться, нам пощастило.
“Не треба!” — аж зайшовся мовчазним криком Дуглас. Але Том та батько нахилились і встромили руки в шурхітливі кущики. Мана розвіялась. Жахлива примара, І що підкрадалася все ближче, ладна чимдуж накинутись, навалитись, витрусити з нього душу, миттю зникла без сліду.
Розгублений і спустошений, Дуглас упав навколішки. Він бачив, як його пальці занурились у зелену сутінь, а тоді виринули звідти, забарвлені в такий колір, ніби він у якийсь спосіб розітнув ліс ножем і застромив руку у відкриту рану.
— Хлопці, час підживитися!
З відрами, вже до половини повними брусниць і суниць, серед гудіння бджіл, що злетілися слідом, — а це ж бо, сказав батько, не що інше, як затаєний спів навколишнього світу, — вони сиділи на замшілий колоді, жували бутерброди й намагалися дочути в лісовій тиші те, що чув батько. Дуглас відчував на собі батьків усміхнений погляд. Ось батько хотів був щось сказати, але передумав і, відкусивши ще шматок бутерброда, на хвилю замислився.
— Бутерброд у лісі — зовсім інша річ. Інакше смакує, ніж удома, ви помітили? Наче його чимось присмачили. Пахне м’ятою і живицею. Чудово збуджує апетит.
Дуглас перестав жувати й поторкав язиком хліб і підсмажену шинку. Та ні… бутерброд як бутерброд. Том, і далі жуючи, кивнув головою.
— Я зрозумів, про що ти кажеш, тату.
“Було вже майже сталося, — думав Дуглас. — Хоч би що воно там таке, але ж величезне, ой яке величезне! Щось його сполохало. А де ж воно тепер? Мабуть, за отим кущем!.. Ні, десь позад мене!.. Та ні, воно тут… отут, зовсім поруч…”
Він нишком потер під грудьми.
“Треба тільки почекати, і воно повернеться. Воно не зробить мені боляче, я знаю, не для того воно тут. А що ж тоді воно зробить? Що? Що?..”
— А ви знаєте, скільки разів ми грали в бейсбол цього року, і минулого, і позаминулого? — раптом ні з сього ні з того спитав Том.
Дуглас дивився, як швидко ворушаться його губи.
— Я записав! Тисячу п’ятсот шістдесят вісім разів! А скільки разів я чистив зуби за десять років? Шість тисяч разів! А руки мив п’ятнадцять тисяч разів. Спав чотири тисячі з чимось разів, не рахуючи того, що вдень. З’їв шістсот персиків і вісімсот яблук. А груш — двісті, я не дуже до них охочий. Про що завгодно запитайте, в мене все записано! Як скласти разом усе, що я зробив за десять років, вийде мільярд мільйонів усяких речей.
“Ось тепер воно знов наближається, — думав Дуглас. — Але
