Українська література » Фантастика » Бот - Максим Іванович Кідрук

Бот - Максим Іванович Кідрук

Читаємо онлайн Бот - Максим Іванович Кідрук
за передпліччя і силою вклав пістолет у долоню. — Від цього моменту завжди тримай ствол при собі. Чого вуха розвісив? Чуєш мене? Завжди!

— Я не розумію…

— Візьми пістолет, — сердито повторив південноафриканець.

— Для чого? — Тимур неохоче стиснув пальці довкола зброї.

— Я збрехав.

— Тобто?

— Горючка в генераторах не закінчувалася. Хтось вимкнув світло рубильником.

— Що?!

— Комусь із тих, кого не було з нами в залі, страшенно хотілося, щоби боти очуняли і пішли…

Змії починають кусатися

XCIX

Субота, 29 серпня, 00:16 (UTC -4)

«EN-3», третій інженерний корпус

Підземна лабораторія мікробіології

…Під землею все лишалося без змін. Темінь, тиша, високий тиск і низька вологість.

Ральф Доернберг, стійко витримавши етапи буферної очистки, надягнув нейлоновий костюм і зайшов до цеху нановиробництва. Спускаючись на платформі до найнижчого рівня, під яким у потемках прорізувались контури обладнання, він не переставав прокручувати в голові розмову з Ріно.

Попервах нейрохімік пропустив слова Хедхантера повз вуха. Проте що більше Ральф міркував над тим, що могло б спровокувати такі запитання, то неспокійніше ставало у нього на душі. Зрештою серед них усіх, думав Ральф, Ріно найбільше знався з ботами. З тими, яким пощастило вирватися на волю. Хедхантер першим виявив їх у пустелі. Він був поряд, коли боти роздерли Вадима Хорта. Він вів екіпажі, що везли Коршака і Ємельянова крізь Атакаму. Він бачив спустошене Сан-Педро, лігво у Долині Смерті і пережив розгром біля Пурітами. Не дивно, що саме Ріно першим відчув: їхня команда, немов блохаста дворняга, ганяється за власним хвостом.

Зрозумівши, що не зможе заснути, вчений подався до підземної лабораторії.

Ліфт досягнув найнижчої точки і спинився. Ральф закрокував до термінальної зони, де з останньої сфери у спеціальному розчині на світ з’являлись нанороботи.

Останні роки еволюція нанороботів проходила відсторонено від решти досліджень. Боти виросли, мозкові плати сформувались і працювали нормально. («Аж надто, трясця їхній матері, нормально», — чортихнувся Ральф.) Попри це Кейтаро не припиняв модернізувати агентів. Що меншими вони стануть, то більше їх удасться запхати у голови нових поколінь. Відтак Джеп не припиняв працювати над удосконаленнями: наноагенти ставали дрібнішими, витривалішими, розумнішими.

Двадцять хвилин тому в голові у Ральфа визріло цікаве питання. Вчений аж носом шмигнув, здивувавшись, як не додумався до такого раніше: а що, як випити розчин з наноагентами?… Треба було б провести експеримент, перевірити на щурах, але…

Канадець підійшов до демонстраційного монітора і ввімкнув його. Довго дивився на 3D-модель, що крутилась на екрані. 7-ме покоління. Кожен агент — розміром 570 нанометрів. За п’ятнадцять років Кейтаро зменшив розмір наноробота в десять разів!

Раптом Ральф усвідомив, що експерименту не потрібно. Звісно, вони легко потраплять у кров. Агентам не обов’язково досягати шлунку. Вони можуть проникнути через тканини гортані чи стравоходу. Без ліпідних капсул чимало нанороботів загине під ударами імунної системи, та це навіть на краще, бо зменшує ризик передозування…

Тримаючись за поруччя, Ральф Доернберг все ще дивився на шкалу масштабу внизу екрана, коли наступна здогадка вп’ялася у мозок.

«570 нанометрів! Останнє покоління менше за клітинну мембрану! Їх не треба пити. Достатньо вилляти на обличчя чи будь-яку відкриту частину тіла, і вони… робитимуть те, на що запрограмовані».

Притьмом в уяві професора зринули нові питання. Вони сипались одне за одним, суцільним каскадом. Що станеться з дорослим, коли наноагенти проникнуть в організм? Якщо кількість буде надмірною, людина помре. А якщо достатньо малою? Як зміниться поведінка людини? Чи втратить вона контроль? Чи зможе психоістота, як охрестила ту прояву Лаура, домінувати над людиною, як домінує над ботами? Чи матиме ця людина зв’язок із ботами? Врешті-решт, чи стане вона одним із них?

Ральф стиснув губи і ще більше насупився. «А раптом один із нас уже…»

Старий канадець відігнав страхітливу думку. Дурниці! Коли? Де і як? Такого не може бути! Розум відмовлявся вірити, але факти твердили про інше. Ріно, твердоголовий громила, підштовхнув ученого до висновків, які цупкою ниткою зшили всі факти докупи. Все в якусь мить стало на свої місця. Це ж очевидно: боти знали про кожен крок персоналу «NGF Lab», бо їх… сповіщали.

— Я мушу попередити інших… — вжахнувшись, прошепотів Ральф.

Він відірвав руки від перил, коли згори долинув стукіт підборів об металевий поміст. Хтось увійшов у цех і простував по верхній галереї. Канадець задер голову. Та в сутінках, що застилали горішні яруси цеху, марно було щось розгледіти.

Ральфу стало млосно. Попри паркий костюм, кінцівки похололи. Поборовши приступ страху, він став дослухатися. Весь перетворився на слух, але довго не вловлював нічого, крім власного гучного серцебиття. Серце стукало невлад. Ральф упізнав перші провісники жорсткої аритмії.

Та ось металевий брязкіт пролунав удруге. Звук надійшов з-під стелі, з іншої частини цеху. Потім кілька разів повторився — хтось, наче знущаючись, неспішно походжав сходами одного з переходів. Услід крокам донеслось зітхання, більше схоже на сичання змії.

— Хто тут? — скрикнув Ральф.

— О-тут… О-тут… О-тут… — відповіло відлуння, а кроки… припинилися.

Хвилину Ральф німував, але не розрізняв нічого, крім шемрання молекулярних машин та гудіння вакуумних компресорів. Доернберг майже повірив, що звуки були витвором його уяви (він просто примушував себе вірити, силкуючись заспокоїти хворе серце), і крім нього під землею нікого немає, коли заскреготали ланцюги підйомника. Звук видався оглушливим гарматним залпом. Ральф зойкнув, підскочив і несамохіть затулив обличчя долонями. Серце заторохтіло, немов купа каміння по похилій дорозі.

Платформа великого підйомника поповзла вгору. Канадець укляк і тупо вдивлявся у пітьму, де щойно зникло підмостя підіймача. Довкола серця розповзалась важкість, кожен вдих давався з трудом. Чоловік кілька разів стукнув себе кулаком по грудях, пробуючи збити аритмію. Безрезультатно. Цього разу без антибіотиків не обійтися. І Ральф запанікував.

— Хто ти? — заверещав нейрохімік.

Відповіддю була гнітюча безмовність. Ліфт досягнув верхнього рівня і спинився.

Знову тиша…

Ральф отупіло чекав. Спробував порахувати пульс, але руки трусились так сильно, що великий палець не тримався передпліччя. «Кому і для чого знадобилося спускатись сюди в таку пізню годину?» — міркував професор. Доступ до мікробіологічного цеху мали лише четверо: він, Кейтаро Рока, Вільям Ноланд та… Кацуро Такеда.

— Кацуро, я знаю, що це ти! — голос професора зривався. — Чого тобі?

Згори знову прилинуло зловісне зітхання. За ним надійшов невиразний шепіт. У Ральфа потемніло в очах від страху. Пульс подолав позначку в 160 ударів за хвилину.

…Спливло кілька секунд, перш ніж канадець усвідомив, що знову чує погрюкування підйомника. І тільки тоді він стрепенувся, прийшовши до тями: ліфт опускається вниз! «Чого ти чекаєш, телепню?» — розлютився вчений

Відгуки про книгу Бот - Максим Іванович Кідрук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: