Точка обману - Ден Браун

Ця кмітлива молода жінка привернула увагу Секстона кілька місяців тому, коли працювала координатором у вашингтонському офісі виборчої кампанії сенатора. Саме тоді, коли рейтинг сенатора залишався дуже низьким, а його критика бездумного марнотратства уряду не знаходила широкого відгуку, Габріель Еш продемонструвала босові радикально оновлену концепцію виборчої кампанії. Вона запропонувала йому зробити об’єктом критики величезні бюджетні перевитрати НАСА, а постійні поступки агенції з боку уряду подати як яскравий приклад легковажної фінансової політики президента Герні.

«НАСА обходиться Америці у величезну купу грошей, – писала йому Габріель, додавши список витрат, позик і дотацій. – Виборці не мають про все це ані найменшої гадки. Але, дізнавшись, вони сполошаться. Думаю, ви просто мусите зробити питання про НАСА політичним аргументом».

Секстон аж застогнав від її наївності.

– Ну аякже! Лишилося тільки виступити проти виконання гімну країни на бейсбольних матчах.

Однак у наступні тижні Габріель наполегливо продовжувала підкладати на стіл сенаторові інформацію про космічну агенцію. І що більше Секстон заглиблювався в проблему, то ясніше бачив: ця дівчина багато в чому має рацію. Навіть для урядової організації НАСА була страшенно невдалим фінансовим проектом – вона виявилася дорогою, громіздкою структурою, працювала неефективно, а останніми роками – відверто погано.

Одного разу Секстон давав інтерв’ю в прямому ефірі щодо проблем у галузі освіти. Журналіст тиснув на сенатора, намагаючись дізнатися, де той збирається знайти кошти на обіцяну реформу шкіл. У відповідь сенатор вирішив напівжартома випробувати теорію Габріель Еш щодо НАСА.

– Гроші на освіту? – удавано здивувався він. – Ну, наприклад, я наполовину уріжу космічну програму. Вважаю, що коли космічна агенція може пускати п’ятнадцять мільярдів на вітер щороку, то я маю повне право витратити сім з половиною із них на дітлахів отут, на Землі.

У кабіні звукорежисера люди з команди сенатора аж роти пороззявляли з жаху: настільки непродуманим і необережним здалося їм це зауваження. Адже траплялися випадки, коли виборчі кампанії зазнавали фіаско і через менш сміливі вислови на адресу всемогутнього відомства. Миттєво задзижчали телефони. Співробітники Секстона розгублено зіщулилися зі страху: то вболівальники НАСА пішли в атаку, щоб прикінчити ворога.

Але сталося щось абсолютно несподіване.

– П’ятнадцять мільярдів на рік? – недовірливо уточнив перший з тих, що дзвонили. – Може, я недочув? Тобто ви хочете сказати, що клас, де вчиться мій син, переповнений через те, що школи не можуть найняти на роботу достатню кількість учителів, тоді як НАСА витрачає п’ятнадцять мільярдів на рік, аби фотографувати космічний пил?

– Ну… десь так, – ухильно підтвердив Секстон.

– Але ж це абсурд! А президент має достатньо повноважень, щоб припинити це неподобство?

– Звісно, що має, – цього разу вже упевнено відповів сенатор. – Президент має повне право накласти вето на бюджетну заявку будь-якого відомства, яку визнає надмірною.

– Тоді я віддаю свій голос вам, сенаторе Секстон. П’ятнадцять мільярдів на дослідження космосу, коли нашим дітям бракує вчителів… Це просто жах! Бажаю успіху, сер. Сподіваюся, у вас вистачить витримки пройти увесь шлях до переможного кінця.

Потім підключили наступного абонента.

– Сенаторе, я щойно прочитав, що міжнародна космічна станція, у роботі якої бере участь НАСА, одержує колосальні гроші, до того ж президент збирається збільшити фінансування за рахунок резервного фонду, щоб продовжити терміни її експлуатації. Це правда?

Саме на це запитання й очікував сенатор.

– Правда!

Він детально пояснив, що космічна станція спочатку замислювалася як спільне підприємство, витрати на утримання якого розділили б дванадцять країн. Але після того як почалося будівництво, бюджет станції різко роздувся і вийшов з-під контролю. Тому багато країн відмовилися від своєї частки. Проте президент США, замість відмінити проект, вирішив покривати і чужі витрати.

– Наша частка у фінансуванні міжнародної космічної станції зросла з восьми мільярдів доларів, як передбачалося спочатку, до неймовірної цифри – сто мільярдів!

Абонент розлютився:

– То чому ж, чорт забирай, президент не перекриє кисень?

Секстонові захотілося розцілувати співрозмовника.

– До біса гарне запитання! На жаль, третину конструкцій уже доставлено на орбіту, і президент зробив це за рахунок вас, платників податків. Тому «перекрити кисень» – це все одно, що визнати жахливу помилку, скоєну вашим коштом.

Дзвінки не припинялися. Здавалося, американці тільки зараз почали виразно усвідомлювати, що НАСА – аж ніяк не національна священна корова і що ситуацію можна й треба міняти.

Коли передача скінчилася, усі, хто перебував тоді в студії, окрім кількох затятих прихильників освоєння космосу, що жваво загомоніли про вічний і непозбутній потяг людства до знань, зійшлися в одному: в ході своєї виборчої кампанії сенатор Секстон надибав золотий ключик до успіху, намацав «гарячу кнопку» – ще ніким не досліджене, суперечливе питання, яке зачепило виборців за живе.

І впродовж наступних тижнів Секстон обійшов своїх опонентів на п’яти початкових виборах у важливих для остаточної перемоги штатах. Він одразу ж призначив Габріель Еш особистою помічницею. Це стало нагородою за роботу, яку вона виконала, щоб донести до виборців інформацію про стан справ у НАСА. Легким порухом руки сенатор зробив нікому не відому афроамериканку висхідною політичною зіркою й одночасно раз і назавжди поховав проблему, пов’язану зі своїми колишніми голосуваннями в сенаті, які можна було кваліфікувати як расистські та дискримінаційні стосовно жінок.

А тепер, коли вони сиділи разом у лімузині, Секстон збагнув, що Габріель знову демонструє свою обізнаність. Роздобута нею інформація про секретну зустріч, що відбулася минулого тижня між керівником НАСА і президентом, беззаперечно свідчила: космічну агенцію чекають нові труднощі – можливо, від фінансування проекту відмовляється ще одна країна-учасниця.

І коли автомобіль проїздив повз пам’ятник Джорджеві Вашингтону, сенатор Секстон відчув, що сама доля призначила йому стати наступним президентом Сполучених Штатів.

Незважаючи на свій злет до наймогутнішої політичної посади у світі, президент Захарій Герні був чоловіком середнього зросту, тендітним і з вузькими плечима. Він мав чорне волосся із залисинами, обличчя, вкрите ластовинням, і носив біфокальні окуляри. Однак його непоказна статура різко контрастувала з тією майже побожною любов’ю, яку він викликав у тих, хто його знав. Казали, що варто хоч раз зустрітися із Заком Герні – і ви підете за ним хоч на край світу.

– Я такий радий, що ви змогли приїхати, – сказав президент, простягаючи руку, аби привітатися з Рейчел.

Його потиск був емоційним та щирим.

Рейчел переборола ніяковість, що клубком стала у горлі.

– Зви… звичайно, пане президент. Для мене зустрітися з вами – велика честь.

Президент заспокійливо посміхнувся, і Рейчел уперше відчула на собі вплив легендарної люб’язності Захарія Герні. Цей чоловік мав відкриту