Точка обману - Ден Браун
– Якщо ви підете зі мною, – мовив він підбадьорливо, – то у мене знайдеться спеціально для вас філіжанка кави.
– Дякую, сер.
Президент натиснув кнопку внутрішнього зв’язку і попросив, щоб йому в кабінет принесли кави.
Йдучи за президентом через літак, Рейчел не могла не помітити, що глава держави виглядає надзвичайно бадьорим та задоволеним як для претендента з низьким рейтингом. Більше того, на ньому було невимушене вбрання: сині джинси, футболка та прогулянкові черевики.
Рейчел спробувала зав’язати розмову.
– Ви… мабуть, щойно з прогулянки, пане президент?
– Аж ніяк. Просто мої радники вирішили, що таким має бути мій новий імідж. А яка ваша думка?
Рейчел сподівалася, що він жартує – і це було б доречно.
– Таке вбрання… ну… як це краще сказати… додає вам мужності, пане президент.
– От і добре, – незворушно відреагував Герні. – Мені та радникам здається, що такий прикид допоможе відвоювати у вашого батька якийсь відсоток прихильниць. – Президент витримав паузу, а потім широко посміхнувся. – Це був жарт, міс Секстон. Усі ми прекрасно розуміємо, що мені знадобиться дещо більше, аніж футболка та джинси, аби виграти ці вибори.
Відкритість президента і його добродушний гумор швидко зруйнували те напруження, яке відчула Рейчел, коли зайшла до літака. Брак фізичної сили президент сповна компенсував своїм дипломатичним умінням. Дипломатія – мистецтво спілкування з людьми, і Захарій Герні мав до неї неабиякий хист.
Рейчел пішла за президентом до хвостової частини літака. І що далі вони йшли, то менше інтер’єр нагадував літак: звивисті коридори, шпалери на стінах – і навіть невеличкий спортзал з тренажерами. Дивно, але здавалося, що в літаку нікого не було.
– Ви подорожуєте на самоті, пане президент?
Герні похитав головою.
– Фактично ми щойно приземлилися.
«Приземлилися? По дорозі звідки?» – здивовано подумала Рейчел. Серед розвідувальних даних цього тижня вона не зустрічала нічого про те, що президент збирається кудись відбути. Вочевидь, він використовував базу Воллопс-айленд, щоб подорожувати інкогніто.
– Мій персонал залишив борт літака незадовго до вашого прибуття, – пояснив президент. – Незабаром я подамся до Білого дому, щоб зустріти їх там, але мені хотілося зустрітися з вами саме тут, а не в Овальному кабінеті.
– Намагаєтеся мене настрашити?
– Навпаки. Намагаюся виявити вам повагу, міс Секстон. У Білому домі є все, що завгодно, окрім приватності й затишку, тому новина про нашу зустріч могла б розсварити вас із батьком.
– Ціную вашу делікатність, сер.
– Бачу, ви й самі намагаєтеся зберегти крихку рівновагу в родинних стосунках, тому не хочу зводити нанівець ваші зусилля.
Рейчел швидко пригадала вранішню зустріч з батьком, яка минула в атмосфері, далекій від делікатності. Зак Герні всіляко намагався не виходити за межі світської пристойності, хоча зовсім не мав цього робити.
– Я можу звати вас Рейчел? – спитав Герні.
– Звісно.
«А можна я зватиму вас Зак?» – подумала вона.
– Це мій кабінет, – сказав президент, пропускаючи Рейчел до кімнати з різьбленою кленовою підлогою.
Офіс на борту ВПС-1 був, безперечно, затишнішим за свій аналог у Білому домі, але все одно його обстановка була дещо спартанською. Завалений купою газет робочий стіл, а за ним приголомшливе полотно із зображенням класичної трищоглової шхуни, яка на всіх вітрилах намагається втекти від шторму, що насувається. Ця картина здалася Рейчел чудовою метафорою того становища, у якому зараз опинився президент.
Захарій Герні запропонував Рейчел один із трьох обертальних офісних стільців, що стояли поблизу столу. Вона сіла, сподіваючись, що президент сяде за стіл, але він підтягнув до себе стілець і розташувався біля неї.
«Бажання не вивищуватися над співрозмовником, – здогадалася вона. – Дійсно майстер дипломатії».
– Ну що ж, Рейчел, – стомлено зітхнув президент. – Мабуть, я не помилюся, якщо скажу, що ви, сидячи отут, відчуваєте велике сум’яття, еге ж?
Під обеззброювальною дією доброти, що чулася в голосі цього чоловіка, залишки обачності в душі Рейчел розтанули, як сніг.
– Так, сер, я й справді спантеличена.
Герні гучно розсміявся.
– Надзвичайно. Не кожного дня мені вдається спантеличити співробітника розвідувального управління.
– Не кожного дня співробітника Національного управління військово-космічної розвідки запрошує до ВПС-1 президент у футболці та джинсах.
Президент знову розсміявся.
У двері офісу тихо постукали – то принесли каву. Увійшла жінка, член екіпажу, несучи на таці олов’яне горнятко з кавою та дві олов’яні чашки. Президент подав знак, вона поставила тацю на стіл і вийшла.
– Вершки? Цукор? – спитав Герні і підвівся, щоб налити кави.
– Вершки, будь ласка, – відповіла Рейчел, вдихаючи густі пахощі.
Отакої! Президент Сполучених Штатів персонально подає мені каву!
Захарій Герні подав Рейчел важку олов’яну чашку.
– Справжній «Пол Ревер», – зауважив він. – Один із нечисленних предметів розкоші, які тут є.
Рейчел відсьорбнула напій. Такої доброї кави їй іще ніколи не доводилося куштувати.
– Взагалі-то, – сказав президент, наливаючи й собі чашку і знову сідаючи, – у мене обмаль часу, тому відразу до справи. – З цими словами він кинув у чашку кубик цукру і уважно поглянув на співрозмовницю. – Чомусь мені здається, що Біл Пікерінг устиг попередити вас, що єдине, для чого я вас міг запросити, – це щоб вигідно використати з політичною метою?
– Саме так він і висловився, сер.
Президент розсміявся.
– Циніком він був, циніком і залишається.
– То він помилився?
– Жартуєте? – усміхнувся президент. – Біл Пікерінг ніколи не помиляється. Він влучив у десятку – як завжди.
Лімузин поволі пробирався до офісу сенатора Секстона крізь напружений транспортний потік, а Габріель Еш байдужим поглядом дивилася у вікно. І думала про те, як дійшла до такого етапу свого життя. Бо саме цього вона прагнула, чи не так?
Я їду в лімузині з наступним президентом Сполучених Штатів.
Габріель поглянула через замшевий салон авто на сенатора, який сидів, глибоко поринувши у думки. Вона захоплювалася його вродливим обличчям та бездоганним вбранням. Він і справді мав президентський вигляд.
Уперше Габріель побачила виступ сенатора Секстона три роки тому, коли вивчала політологію в Корнелльському університеті. Вона ніколи не забуде, як його очі пронизували аудиторію, немов посилаючи повідомлення безпосередньо їй: «Довірся мені». Після промови сенатора Габріель стала в чергу симпатиків, щоб познайомитися з ним.
– Габріель Еш, – сказав сенатор, прочитавши її ім’я на бейджику. – Що ж, красиве ім’я для красивої молодої жінки. –
