Знак зодіака - Ігор Маркович Росоховатський
Вчора заходив наш священик, отець Едуард. Він уже все знає. Я лежав на сонечку. Отець Едуард зблід і перехрестився, проте швидко опанував себе і підійшов до мене.
— Як ви себе почуваєте, сину мій? Джоан пояснила священикові, що я все розумію, тільки не можу відповісти. Я підвів голову й кивнув. Мені дуже хотілося м’яса, і я чекав, коли піде отець Едуард.
— Невідомі путі господні, — почав він, склавши руки на животі. — Велика милість його, містере Шейкер. Господь надав вам подоби пекельного змія, щоб грішники побачили й повірили у тлінність свого земного існування. Бо світ сей подібний до м’якої глини в правиці божій. Захоче всемогутній — і людина перетвориться на звіра, і ріки потечуть назад, і мертві встануть…
Він іще довго говорив у цьому ж дусі, а скінчив конкретною пропозицією.
— Сину мій, виконайте прохання пастиря, який хрестив вас у Йордані! Вийдіть на амвон під час проповіді! Я накажу розширити двері… Ваша зовнішність буде ілюстрацією до моєї розповіді про силу господню й нікчемність людську… Про плату домовимось. Багато не маю, але… п’ятдесят доларів з вас досить?
Я подумав і згодився. П’ятдесят доларів — це майже тонна мого улюбленого волового м’яса. П’ять-шість днів їжі за одну демонстрацію моєї особи. Коли отець Едуард благословив мене й збирався йти, я вперше подумав, що можу одним легким рухом щелепи перегризти людину навпіл. Навіть таку оклецькувату.
Все, більше не можу сичати.
6 серпня. Я, Джоан Шейкер, веду далі щоденник мого чоловіка. Стівен завжди був акуратний і записував усі події років десять.
Як це. жахливо! Він уже нічого не пише, а професор Стирлінг немовби навіть радий. Пам’ятаю, як він розпинався за чаєм на нашій веранді.
— А ваш отець Едуард має рацію! Страшна сила! Коли-небудь людина зможе керувати білковим кодом, як своїм шевроле. Спочатку люди навчаться відрощувати втрачені кінцівки, замінювати хворі клітини здоровими. А потім хтозна, можливо, з’явиться на світ покоління справжніх гігантів тіла й духу, розумних істот з божественними властивостями…
Я пригадую, як Стівен “виступив” з амвона. Отець Едуард крикнув: “Прийди ж!” І Стівен піднявся за його спиною в промінні прожектора. Зчинився галас. Я бачила, як на першій лаві знепритомніла та сама жінка, що колись привела Стівена додому. Висока блондинка, розкішно вдягнена. Тепер я знаю, що це Шелл Уенслі. Хай пробачить мені чоловік — я прочитала його щоденник.
Просто не знаю, що мені робити. Він став страшний, пожадливий… Щоправда, професор Стирлінг виклопотав для нас допомогу і, крім того, щосуботи надсилає машину з мороженою солониною. Та Стівен неспокійний. Вдень вилежується на осонні, а вночі бродить садом, ламає кущі й реве… Коли-небудь він просуне голову у вікно і… кінець усьому. Професор просить ще трішечки зачекати — “поки скінчиться процес перетворення”. Потім він забере Стівена до себе.
Я дуже боюся, що наш Пітер… Він такий згорблений, і йому всього десять років.
(Щоденник продовжує Говард Шейкер).
10 серпня. Ура! Все вийшло просто чудово! Виступ було призначено на вчора, і мене вповноважили поговорити з дядьком.
“Ящір — це саме те, що нам потрібно!” — сказав начальник мого загону. Біля восьмої вечора я був у садибі дядечка в Патерсоні.
За огорожею чекали грузовик і з десяток штурмовиків на мотоциклах. Я подзвонив місіс Шейкер. Вона повідомила, що дядько спить у своєму критому загоні. Зізнаюсь: мені було важко підійти до цієї дощаної темної коробки. Коли я відчув аромат житла мого дядька, мені пригадалося, як у дитинстві ловили вужів. Якщо вужа взяти в руки, вони потім страшенно нудотно тхнуть. Я гукнув у темряву. Зашаруділа солома, і переді мною з’явився колишній помічник начальника поштового відділення Стівен Херрі Шейкер. Дядько смачно позіхав, показуючи гнило-червону пащеку з двома передніми іклами, дещо коротшими від козиних рогів. У нього була чудова болотяно-зелена луска з брунатними плямами і зовсім світле черево. На всьому тілі стирчали шипи, щитки, колючки. Дядько ввесь час смикав головою і виставляв схожі на виделки маленькі зморщені передні кінцівки. Побачив мене, нахилився й став місити землю хвостом. Мені раптом захотілося опинитися там, за огорожею, в кабіні грузовика. Та я пригадав наказ командира, зібрався з силами й гукнув:
— Дядечку, це я, ваш небіж Говард! Ходімо зі мною, і вночі ви дістанете п’ятсот кілограмів свіжого м’яса!
Він розглядав мене, як біолог морську свинку, і ввесь час махав хвостом. Білки в нього були великі, мов яблука, і підпливли знизу чимось каламутно-червоним. Три секунди я був переконаний, що дядько, якого завжди вважали практичною людиною, віддасть перевагу моїм реальним сімдесяти шести кілограмам м’яса над сумнівними п’ятьмастами.
— Шістсот кілограмів! — розпачливо запропонував я.
У нього забулькало в горлянці. Я повернувся й попрямував до воріт, а ззаду чимчикував дядько.
Місіс Шейкер схопила мене за руку й заволала:
— Куди ви його ведете, Говард? Бога ради, скажіть, нащо він вам?
— З вашим чоловіком усе буде гаразд, — якомога ввічливіше пояснив я. -1— Вранці він повернеться до вас веселий і ситий.
— Зараз приїде професор Стирлінг із асистентом, він буває щодня і не дозволяє…
— Вибачтесь від мого імені, — сказав я й відчинив ворота.
Дядько покірно заліз у кузов і ліг там. Мої побоювання були марні — ящір не злякався, коли машина рушила, и не роздер брезентову будку.
О, це був виступ! Ми прибули до мерії в парадній формі з нарукавниками. Як завжди, стали в дві
