Поза часом і простором - Олександр Павлович Бердник

чомусь була впевнена, що народиться син, і від цього її думи були ще трагічніші. Що робити? Що придумати? Бідна її голова! Значить, чари жіночі безсилі втримати на Землі неспокійне серце, значить, є щось в чорній небесній безодні, що таке близьке його буйній душі. Що ж це?

Відповіді не було. Тільки сум та сльози су шили прекрасне її лице…

Третього липня до неї заїхав Копилов. Вона його впізнала і дуже зраділа.

— Де ж професор? — після привітання запитав академік.

— Його нема! — сумно відповіла Мері. — Після вашого візиту Роген не відпустив його…

— Ах так, розумію!.. — сказав Копилов. — Яке неподобство… Значить, все вирішено. Вже нічого не зробиш!..

Мері схилила голову. Вона давно знала це.

— Не журіться! — м’яко сказав Копилов. — Бережіть сина!..

— Для кого? — прошепотіла Мері.

— Вірте в його повернення… Вона похитала головою.

— Ні! Моє серце говорить — ні!..

Копилов помовчав.

— Коли вам потрібні будуть друзі, — нарешті, сказав він, — я буду ждати вас. Вас і сина… Ми — друзі Барвицького і з радістю допоможемо його дружині..

Потиснувши руку розчуленій Мері, Копилов вийшов.

…Минуло три тижні. 17 липня 19… року гелікоптер доставив Мері в пустелю Нью-Мексіко. Ревучи моторами, він плавно опустився на бетонований майдан посеред величезної території будівництва. Відкрилися двері, засяяли прожектори, в їх світлі Мері побачила обличчя Святослава.

Щось перехопило їй горло. Мері тільки тепер зрозуміла, який він дорогий для неї… Вона збігла вниз по східцях. Теплий вітер з пустелі розвівав буйну розкошлану шевелюру Святослава, очі горіли дивним неземним блиском.

— Мері!..

— Святослав!..

Мері припала до чоловікових грудей, ледве стримуючи сльози. Потім підняла лице догори. Святослав поцілував її в очі, але його погляд був не тут. Здавалося, що він уже став жильцем іншого світу… Мері відступила на крок.

— Прощай, коханий мій! Назавжди прощай!.. Зачекай, не перебивай! Не треба втішати. Я давно переплакала своє горе… Скоро народиться твій син… Я зроблю так, щоб він був такий, як ти! Я хочу, щоб він теж прагнув завоювати Всесвіт, а не дивився в землю…

— Мері, — простягнув до неї руки Святослав.

— Мовчи! Я знаю, що я безсила проти твоєї безумної мрії! Хай і син твій буде таким же безстрашним, та не для себе хай він полетить в небо, не для химерних задумів, а для того, щоб відкрити людям великий і розумний смисл існування!..

Святослав обхопив Мері трепетними руками, притиснув до серця.

— Прости мене, люба моя! Бережи сина! Роби так, як сказала… А я не можу інакше!.. Це — сильніше від мене!..

З’явився Роген.

— Містер Барвицький! Пора!..

Останні обійми. Мері вибігла по східцях на гелікоптер, засліпленими від сліз очима дивилася на Святослава, на його зблідле обличчя. Двері закрились. Заревли мотори. Гелікоптер піднявся в чорне небо.

Мері забилася в риданнях, впавши на м яке крісло…

В КОСМОС

…Барвицький і Роген залишилися вдвох. Всі робітники і службовці, що були зайняті на будівництві космольота, виїхали кілька днів тому. Основний цех і допоміжні будівлі були демонтовані…

До вильоту залишилося небагато. Барвицький вирішив летіти опівночі. Два космонавти підійшли до корабля, який велетенським громаддям здіймався в нічне небо. Обидва були одягнені в м які спортивні костюми. Барвицький поглянув навколо, на піски, що простягнулися за межами будівництва, прислухався до тиші, що панувала кругом, і засміявся:

— Ніколи не думав, що так буде починатись політ в інші зоряні світи… Ніби й справді людство — це уява нашого Розуму, як говорять ідеалісти! Ні душі! Пустеля і ми! А хто такі ми! Як ви гадаєте, Роген?

— Досить сентиментів, Барвицький! — від повів Роген. — Чи вирішили ви, куди летіти? Я не бажаю більше ждати…

— А це не має значення — особливо для вас! Давайте хоча б на Сіріус — це не дуже далеко…

— Ну що ж — уже без 10 хвилин дванадцять Ходімо…

По спіральних східцях, що вилися навколо гігантського тіла корабля, вони піднялися до половини апарата, де містився люк. Зайшли. Барвицький на хвилю затримався біля люка, поглянув на обрій. Там горіли вогники далекого міста, там мільйони людей жили заклопотаним повсякденним життям, не знаючи того, що через кілька хвилин у глибини світового простору помчиться космольот, керований і посланий генієм Людини, яка захотіла розірвати кайдани Часу і Простору…

Вітер востаннє розвіяв волосся на голові Святослава. Востаннє він повними грудьми вдихнув повітря Землі.

Двері автоматично закрилися. Барвицький пройшов дві перехідні камери, які теж герметично закрилися за ним, і ввійшов у рубку, де був пульт керування. Роген ліг на м’який диван, прив’язався до нього. Святослав сів у глибоке крісло перед пультом. Подивився на годинник.

— Дванадцять! Включаю…

Апарат легко здригнувся. Не було чути жодного шуму. В перископах хитнулося зоряне небо, попливло. Перевантаження зовсім не відчувалось.

— Барвицький! — вигукнув Роген. — Невже ми так повільно летимо?

— Так! Швидкість я буду розвивати в розріджених шарах атмосфери.

Внизу навкруги запалало безліч огнів, ніби хто розкидав дрібний бісер. Це були великі міста Нового світу. Ось все слабіше і слабіше видно їх світло.