Плавучий острiв - Жюль Верн
— Калістус Менбар-то наш люб’язний американець, — зауважує Пеншіна, — ім’я в нього гучне!
— Друзі, - гукає віолончеліст, в якого шлунок такий самий владний, як і його господар, — раз сніданок вже на столі, ходімо снідати, а тоді…
— А тоді поїдемо в місто, — підхоплює його слова Фрасколен. — Але що це за місто?
Наші парижани майже готові, й Пеншіна телефоном повідомляє, що за п’ять хвилин вони зійдуть униз на запрошення пана Калістуса Менбара.
Отож, закінчивши туалет, вони простують до ліфта, спускаються вниз і входять у величезний хол[27]. Двері в глибині ведуть до їдальні, просторої зали, що так і яскріє від позолоти.
— Я ваш, панове, я весь ваш!
Цю фразу в шість слів проказує вчорашній американець. Він належить до тих людей, про яких можна сказати, що ви наче знайомі з ними давно чи, точніше, були знайомі завжди.
Калістусу Менбарові п’ятдесят чи шістдесят років, але. на вигляд не більш як сорок п’ять.
Він височенький на зріст, має гладке черевце, товсті міцні руки та ноги, рішучі рухи, він здоровий і дужий, мало не лусне від здоров’я, якщо можна так висловитися.
Себастьян Цорн та його друзі не раз подибували людей цього типу, доволі поширеного в Сполучених Штатах. Голова в Калістуса Менбара велика й кругла, з білявим без сивини хвилястим волоссям, що розлітається в різні боки, наче листя від подуву вітру; колір обличчя яскравий, довга жовтувата борода роздвоєна на кінці, вуса поголені, куточки рота злегка підняті, на губах грає усмішка, переважно іронічна, що показує блискучі білі зуби; на міцно посадженому носі, трохи товстому на. кінці, з широкими ніздрями й двома вертикальними зморшками над ним, — пенсне, що тримається на срібній ниточці, тонкій і гнучкій, немов шовковій. За скельцями блищать жваві зеленуваті очі, їхні зіниці палають, наче жаринки. Цю голову з’єднує з плечима бичача шия. Кремезний тулуб спочиває на м’ясистих стегнах, ноги рівні, а ступні трохи вивернуті.
Калістус Менбар одягнений у просторий піджак брунатного кольору. З бокової кишені стирчить ріжок хусточки з барвистою облямівкою. Через білий жилет із глибоким викотом і трьома золотими ґудзиками тягнеться від одної кишеньки до другої масивний ланцюжок із хронометром на одному кінці й педометром на другому, не кажучи вже про дармовисики, що бряжчать посередині. Ця виставка ювелірних виробів доповнюється низкою каблучок, які прикрашають його товсті червоні пальці. Сніжно-біла сорочка, шорстка й блискуча від крохмалю, застебнута на три золотих запонки; з-під брижів широкого виложистого коміра виглядає краватка з вузької червонувато-золотавої стрічки. Широкі штани у смужку звужуються донизу, на шнурованих черевиках алюмінієві пряжки.
Щодо фізіономії цього янкі, то хоч риси її надзвичайно рухливі й виразні, та ця виразність тільки зовнішня — такі обличчя властиві людям, що не мають жодного сумніву, що, як то кажуть, багато чого на своєму віку бачили. Можна з певністю сказати, що це людина спритна, а до того ж і енергійна — беручи до уваги міцність його м’язів, глибокі зморшки між бровами й зціплені щелепи. Він часто вибухає реготом, але його сміх — якісь носові звуки, що нагадують іржання, дещо глузливе.
Такий був Калістус Менбар. Угледівши членів квартету, він знімає свого капелюха з широкими крисами, якому дуже пасувало б струсеве перо з модою часів Людовіка VIII, тисне руки артистам і веде їх до столу, де вже парує чайник і стоїть традиційна запашна печеня. Американець говорить увесь час не вгаваючи, не дозволяє нікому задати жодного питання — можливо, щоб ухилитись від відповіді, - вихваляє розкішні будівлі міста, розводиться про незвичайну історію його створення, просторікує без упину і, по закінченні — сніданку, звертається до всіх із такими, словами:.
— Вставайте, панове, і ходімо зо мною. Тільки… одне застереження…
— Яке? — питає Фрасколен.
— У нас суворо заборонено плювати на вулиці…
— Та в нас немає такої звички, — протестує Івернес.
— Чудово! Ви заощадите гроші, що пішли б на штраф!
— Не плювати на вулиці… в Америці! — бурчить Пеншіна, дивуючись і разом із тим не ймучи віри.
Нелегка справа забезпечити себе провідником, що був би таким чудовим чичероне, як Калістус Менбар. Місто він знає досконально. Немає жодного особняка, що його власника він не назвав би на прізвище, такого будинку, що його пожильців він би не знав, ані перехожого, що не привітав би його з дружньою безпосередністю.
Місто збудовано симетрично. Широкі проспекти й вулиці, прикрашені балконами, що нависають над пішоходом, перетинаються під прямим кутом на зразок шахівниці. Хоч у цьому геометричному плануванні й виявляється єдність архітектурного ансамблю, та оформленню міста не бракує й різномаїтості, стиль особняків та їхнє внутрішнє оздоблення залежать виключно від фантазії будівельників. За винятком кількох торговельних кварталів, будинки на вулицях міста мають вигляд справжніх палаців, що підносяться в глибині ошатних дворів. Тут і чепурні павільйони, й архітектурні прикраси на фасадах, і, безперечно, розкішні оздоби внутрішніх апартаментів, і садки, якщо не парки, позаду будинків.
А втім, треба зауважити, що дерева і взагалі рослинність, здебільша новонасаджена, ще не розповилась уповні. Те саме можна бачити і в скверах, розташованих у центрі міста, де перехрещуються його головні артерії, і вкритих такими яскраво-зеленими моріжками, що зустрічаються лише в Англії. Зелені масиви скверів, в яких поєднуються рослини і помірної і тропічної зони, ще не всмоктали з лона землі достатньо живильних соків, щоб увійти в силу. Ця особливість тутешньої природи становить разючий контраст із Каліфорнією, з тою частиною Західної Америки, де розкішні ліси-велетні розкинулись у безпосередньому сусідстві з великими містами.
Наші музиканти, простуючи вперед, оглядали квартали міста кожний по-своєму: Івернес захоплювався тим, що зовсім не вабило Фрасколена, Себастьян Цорн звертав увагу на те, що аж ніяк не цікавило Пеншіна, але всі вони намагались розкрити таємницю, що оповивала це невідоме місто. Відмінність їхніх спостережень повинна дати в своїй сукупності досить правдиве про нього уявлення. Та й, зрештою, Калістус Менбар із
